Звичайний записник

Чоловік зі звичайним записником з’явився у хірургії наступного понеділка після огляду в приймальному.

Понеділки в хірургії рідко починалися спокійно. За вихідні люди встигали потерпіти, почекати, випити “щось від живота” і приїхати тоді, коли організм уже переставав погоджуватися з домашнім лікуванням.

Цього чоловіка швидка не привозила.

Він прийшов сам у приймальне. Сказав, що “просто болить живіт”. Після огляду черговий хірург уже не був таким спокійним: біль праворуч, температура, напруження м’язів, погані аналізи в анамнезі й дуже поганий колір обличчя.

У відділення його підняли для дообстеження й підготовки до можливого оперативного втручання.

Міра якраз поверталася з перев’язувальної, коли завідувач вийшов із кабінету з аркушем у руці.

— Міро, хвилину.

Вона зупинилася.

— Новий пацієнт із приймального. Черговий хірург передав у відділення: біль праворуч, температура, живіт мені не подобається. Палатний зараз на консультації, я за десять хвилин іду в операційну.

— Це не моя палата.

— Знаю. Тому й кажу офіційно: подивись як лікар відділення. Якщо підтвердиться живіт — КТ, аналізи, анестезіологу повідомити. Потім доповіси мені.

— Хто?

— Литвин Семен Аркадійович. І не тягни. Він із тих, хто сам прийшов, а виглядає так, ніби мав приїхати на ношах.

— Зрозуміла.

Це Міра теж не любила.

Люди, які приходили самі, часто починали з фрази “я тільки спитати”, а за годину вже лежали під крапельницею, чекали КТ або підписували згоду на операцію.

Чоловіку було близько шістдесяти. Худий, високий, акуратно поголений. Сіре пальто, темний шарф, старомодний шкіряний портфель. Не той вигляд, із яким зазвичай приходять із гострим животом. Скоріше викладач або інженер, який усе життя складав квитанції окремо від гарантійних талонів і не довіряв людям, які гублять чеки.

Біля поста медсестра звіряла його дані й коротко уточнювала скарги, поки Міра переглядала запис чергового хірурга.

— Скарги?

— Біль.

— Де?

— Спочатку був тут, — він поклав руку на правий бік живота. — Тепер уже не можу чітко показати.

— Температура?

— Була.

— Яка?

— Тридцять вісім і щось. Я не дуже вірю домашнім термометрам.

— Блювання?

— Ні.

— Стілець?

Він на секунду підняв очі.

— Це обов’язково при всіх?

Медсестра навіть не змінила обличчя.

— У хірургії — так.

Міра зупинилася не на формулюванні попереднього діагнозу.

На кольорі його обличчя.

Він був не просто блідий. Сірий, із сухими губами й тим напруженим поглядом, який буває в людей, що довго терпіли й нарешті зрозуміли: далі самі не впораються.

— Семене Аркадійовичу, розстебніть сорочку, будь ласка.

Він ліг на кушетку повільно. Не тому, що хотів драматизувати. Просто кожен рух, здається, треба було спершу погодити з животом.

Міра стала збоку.

— Розслабте живіт.

— Я б із радістю.

— Добре. Я пальпуватиму повільно. Якщо стане різко боляче — скажете.

Живіт був м’який не всюди. Праворуч — виразна болючість, локальне напруження, захисна реакція м’язів. Литвин мовчав, але Міра бачила, як він затримує дихання щоразу, коли її пальці наближаються до правої клубової ділянки.

— Досить, — сказала вона й прибрала руки.

Він видихнув не одразу.

Це Мірі не сподобалося.

— Давно болить?

— Якщо чесно?

— Бажано.

— Тижнів зо два.

Вона подивилася на нього.

— І весь цей час ви чекали, що мине?

— Спершу так.

— А потім?

— Потім стало важче робити вигляд, що мине.

Це прозвучало спокійно. Надто спокійно для людини з таким животом.

Міра подивилася на нього уважніше.

— Ви лікар?

Литвин на секунду заплющив очі.

— Був.

— Яка спеціальність?

— Патоморфолог.

Міра подивилася на нього уважніше.

Тепер стало зрозуміліше, чому він так довго тягнув. Лікарі-пацієнти рідко поводилися просто: одні панікували мовчки, бо знали забагато; інші терпіли до останнього — з тієї самої причини.

Литвин, схоже, був із других.

Міра зняла рукавички й кинула їх у контейнер.

— Аналізи, ЕКГ, консультація анестезіолога, повторне УЗД за потреби. І КТ черевної порожнини з контрастуванням, якщо креатинін дозволить.

— А якщо не дозволить?

— Тоді будемо вирішувати з анестезіологом і рентгенологом. Але просто відпустити вас додому точно не вийде.

— Я й не просився.

— Це вже прогрес.

Він сів повільно, застебнув сорочку й узяв записник із тумби біля кушетки. Не відкрив. Просто поклав на коліна й накрив долонею.

Міра помітила цей рух.

Не тому, що він був дивний.

Навпаки — надто звичайний.

Так люди тримають річ, яку не хочуть випадково залишити чужим людям.

Аналізи прийшли швидше, ніж очікувалося: лейкоцитоз, анемія, креатинін вищий, ніж хотілося б перед контрастом, електроліти на межі. УЗД не дало відповіді, зате додало питань. КТ погодили терміново.

Семен Аркадійович сидів у коридорі під кабінетом і дивився не в телефон, як більшість пацієнтів, а в підлогу. Записник лежав на його колінах.

Міра сіла поруч на хвилину, поки чекали санітара.

— Болить сильніше?

— Ні.

— Ви дуже переконливо брешете.

— Професійна деформація.

— У патоморфологів?

— У лікарів.

Вона хотіла підвестися, але він раптом сказав:

— Ви вірите, що помилку можна виправити через тридцять років?

Міра подивилася на нього.

— Медичну?

— Людську.

— Це не одне й те саме.

— Інколи різниця тільки в тому, хто потім підписує папери.

Вона не любила такі розмови в коридорах. Тут і без того було забагато чужих страхів, уривків фраз, пакетів із водою, змінного взуття, людей, які трималися за папки з аналізами так, ніби там був не папір, а вирок або помилування.