Ярине. Потім розібрати

Додому Міра повернулася швидко.

Біля дверей квартири зупинилася й глянула на телефон.

11:18.

Не 16:16.

Добре.

Після сьогоднішнього ранку навіть це здавалося підозріло нормальним.

Під’їзд пахнув вологою штукатуркою, котячим кормом і чиїмись котлетами. На другому поверсі грюкнули двері. Згори тягнуло пилом: хтось, мабуть, знову вирішив, що свердлити стіну — найкращий спосіб прожити день не даремно.

Міра натиснула кнопку ліфта.

Ліфт їхав довго.

— Тільки не треба, — сказала вона.

Ліфт дзенькнув і відчинився.

У дзеркалі на задній стінці Міра виглядала нормально. Трохи бліда, але не настільки, щоб це хтось помітив у лікарні. Там узагалі треба було виглядати вже дуже погано, щоб тебе запитали, чи ти жива.

Ліфт смикнувся між другим і третім поверхом.

Міра встигла тільки подумати: ні.

Двері відчинилися.

Не на її майданчик.

Перед нею був коридор старого діалізного центру: вузьке вікно, пластиковий стілець біля батареї, світла пляма на підлозі.

І запах.

Антисептик. Тепла пластмаса. Металевий присмак у повітрі.

Міра натиснула кнопку третього поверху ще раз.

Двері зачинилися.

Коли ліфт відкрився знову, перед нею був її майданчик.

Сіра стіна біля вимикача. Потертий килимок під сусідськими дверима. Дитячий самокат біля батареї.

Звичайний під’їзд.

Міра зайшла у квартиру, замкнула двері на два оберти й накинула ланцюжок.

Потім смикнула ручку.

Замкнено.

Вона смикнула ще раз і розсердилася.

— Досить.

Ключі вона повісила на гачок біля дверей. З першого разу не влучила: вони брязнули об стіну й упали на тумбу.

Рука тремтіла.

Не сильно. Але достатньо, щоб це помітити.

Міра повісила ключі нормально й пішла до ванної. Умилася холодною водою. Подивилася в дзеркало.

Звідти на неї дивилася жінка, яка дуже хотіла повернутися на роботу, до перев’язок, МІС і живих людей із сьогоднішніми проблемами.

А не відкривати коробку, яку її родина тридцять років називала “потім”.

Міра витерла обличчя рушником і вийшла в коридор.

Коробка стояла на верхній полиці шафи.

Вона знала, що коробка там. Завжди знала. Просто навчилася відкривати шафу так, щоб не дивитися вгору.

На цвинтар Міра ходила. Спершу з мамою, потім рідше, на роковини, коли вже можна було стояти біля плити й мовчати скільки треба. Цвинтар був зрозуміліший: ім’я, дати, земля, квіти.

А коробка вдома була іншим.

Там лежало не “Яра померла”.

Там лежало “ми так і не розібралися, як із цим жити”.

Міра зняла коробку.

На кришці маминим почерком було написано:

Ярине. Потім розібрати.

“Потім” — дуже зручне слово.

Воно не відмовляє. Не забороняє. Просто відкладає.

А відкладати можна довго.

Міра поставила коробку на підлогу й сіла поруч.

Кришка знялася легко. Занадто легко для речі, яку вона стільки років не наважувалася відкрити.

Першим лежав зелений кардиган Яри.

Гарний кардиган. Колись насичено-зелений, тепер трохи приглушений часом, але все ще охайний. Яра носила його в діалізний центр не тому, що не мала іншого. Навпаки. Вона любила виглядати гарно. Не “хвора дівчинка”, не “бідна дитина”, не “пацієнтка”.

Просто Яра.

Міра провела пальцями по тканині.

Кардиган пахнув старою шафою й лавандовим саше. Мама колись клала такі між речами, бо вважала, що це рятує від молі й від відчуття, що життя розсипається.

Від молі, можливо, рятувало.

Між речами знайшовся маленький прозорий пакетик із запасними ґудзиками. Два темні кружечки — мабуть, колись ішли разом із кардиганом.

Міра подивилася на них і поклала назад.

Поки що це були просто ґудзики.

Під кардиганом лежав паперовий птах.

Оригамі. Старий аркуш, складений у кілька точних згинів. Краї пожовкли, одне крило трохи прим’ялося, але птах усе ще тримав форму.

Міра взяла його обережно.

Вона пам’ятала уривок: Яра після процедури йде коридором, бліда, втомлена, але тримає паперового птаха в долоні.

— Подобається? — спитала тоді Міра.