До 16:16

У лікарні Міра вирішила поводитися так, ніби нічого не трапилося.

Це було не так уже й складно. Лікарня взагалі добре тримала всіх у тонусі: чергування, пацієнти, перев’язки, записи в МІС і швидкі з сюрпризами. Тут не було часу зупинятися й думати, чи справді ти бачила будинок, якого не існує, і чому телефон показав годину, яка ще не настала.

Тут любили коротко:

— Хто оперував?

— Чому немає аналізів?

— Де запис у МІС?

— Чий це пацієнт?

«Як ти?» в цьому списку не було. І Міра давно вже й не чекала, що воно там з’явиться.

Артем очікував біля перев’язувальної з історією хвороби в руці й виразом обличчя людини, яка вже встигла зрозуміти: у хірургії день рідко починається спокійно, навіть якщо за розкладом усе планово.

— Доброго ранку, Міро Андріївно.

— Не впевнена.

— Що саме?

— Що ранок добрий.

Артем посміхнувся. Він вже навчився відрізняти Мірин гумор від справжнього роздратування.

— Перша пацієнтка хвилюється, — сказав він. — Каже, що може шов розійтися. В інтернеті щось прочитала.

— Бачив?

— Ні. Вона спершу хоче, щоб її оглянув хірург.

— Тобто не інтерн.

— М’яко кажучи — так.

Біля дверей перев’язувальної стояв Орест Павлович, старший хірург-ординатор, з виразом обличчя людини, яка не любила зайвих рухів, зайвих слів і чужої самовпевненості.

— Міро Андріївно, — сказав він стримано, — там ваша пацієнтка нервується. Можемо її оглянути разом. Щоб потім не було зайвих питань.

Артем на мить опустив очі.

Міра взяла рукавички зі шафи.

— Дякую, Оресте Павловичу. Якщо буде потреба — покличу.

— Як знаєте, — сказав він і пішов коридором.

Міра не відповіла. У хірургії вона давно навчилася: деякі розмови краще не починати в коридорі. Особливо з людьми, які ставлять під сумнів не тільки твій діагноз, а й саму твою лікарську компетентність.

Пацієнтка сиділа на кушетці напружено, тримаючи руки на колінах. Сумку вона залишила на стільці біля дверей, але час від часу все одно озиралася на неї, ніби там лежало щось дуже цінне.

Пов’язка була суха, чиста, акуратно накладена після вчорашньої перев’язки. Та жінка дивилася на неї так, ніби під марлею ховалася справжня катастрофа.

— Я боюся дивитися, — сказала вона.

— Не хвилюйтеся, я зараз вас огляну.

Перев’язувальна медсестра вже підготувала стерильний столик. Міра обробила руки, одягнула рукавички й стала збоку.

— Відкриваємо, — коротко сказала вона.

Медсестра пінцетом обережно зняла пов’язку. Пацієнтка відвернулася.

— Болить?

— Тягне.

— Постійно чи коли рухаєтесь?

— Коли встаю. І коли думаю про це.

— З другим складніше буде, — сказала Міра.

Жінка нервово всміхнулася.

Рана виглядала спокійно: краї рівні, без почервоніння, без набряку, без виділень. Те, що пацієнтка встигла прийняти за “розходиться”, було звичайною складкою шкіри біля вузлика.

— Нічого страшного тут немає, — сказала Міра. — Шов тримається. Ознак запалення не бачу.

— А якщо всередині щось не так?

— Зараз немає показів бігти в операційну.

— Ви точно бачите?

Міра підняла на неї очі.

— Не хвилюйтеся, будь-ласка.

Жінка почервоніла.

— Вибачте. Я просто начиталася всякого.

— Це помітно.

Артем опустив погляд у документи, ховаючи усмішку.

Міра ще раз оглянула краї рани й кивнула медсестрі. Та наклала стерильну пов’язку.

— Якщо буде підвищена температура, почервоніння, гнійні виділення або посилення болю — зателефонуйте.

— А якщо просто страшно?

— Теж можете зателефонувати. Але, заради Бога, не знімайте пов’язку самі, щоб “просто подивитися”.

Жінка вперше видихнула з полегшенням.

— Мені чоловік каже, що я себе накручую.

— Можливо. Але після операції це не рідкість.

Пацієнтка обережно торкнулася краю пластиру.

— Можна вже ходити нормально?

— Можна. Але не підіймайте важкостей. І не перенапружуйтеся. Просто ходити.

— Добре.

Уже біля дверей вона зупинилася.

— Знаєте, після операції я ніби перестала собі довіряти. Раніше щось боліло — ну болить. А тепер одразу думаю: раптом я щось пропущу?

Міра зняла рукавички й на секунду затримала руку над контейнером.