Поль постукав тричі.
За дверима одразу стало тихо.
Він почекав і постукав іще раз.
— Це я.
Клацнув замок. Двері прочинилися рівно настільки, щоб в отворі з’явилося обличчя Ромена. Той подивився спочатку на Поля, потім йому за спину, у порожній коридор внутрішнього двору, і тільки після цього відчинив ширше.
— Заходь.
Поль переступив поріг. Ромен причинив за ним двері.
— Знайшов те, що шукав?
Поль подивився на нього.
— Так.
Ромен затримав погляд ще на мить, потім мовчки повернув замок. Більше він нічого не спитав.
У робочій кімнаті були майже всі. Малік залишався біля сходів. Ное й Камілла сиділи за столом із документами, хоча перед ними вже давно нічого не гортали. Марі стояла біля кухні. Інес спиралася плечем на стіну. Етьєн вовтузився з кабелем біля радіостанції й явно робив це лише тому, що руки треба було чимось зайняти.
Марк зустрівся з Полем поглядом і відвів очі. Алісія, навпаки, витримала його погляд, а потім подивилася в бік кухні. Поль простежив за її поглядом.
Дверцята маленького холодильника були розчахнуті; усередині майже нічого не залишилося. На стільниці лежали порожні упаковки. Одну хтось зім’яв і засунув під край рушника, наче від цього вона ставала менш помітною. На іншій ще можна було розібрати маркування S. ALPS, дату й число двадцять дев’ять.
Лоран сидів там само, де Поль залишив його. Зв’язані руки були заведені за спину, зламана рука лежала незручно, але він більше не намагався змінити положення. Він теж дивився на Поля.
На його обличчі не було тріумфу, лише втома.
Камілла дивилася не на Поля, а на етикетку.
— Число ще нічого не доводить, — сказала вона. — Люди здавали кров добровільно. Може, і цю...
Вона не договорила.
— Може бути, — відповів Поль.
Марі кивнула на стіл.
— Ми залишили тобі.
Там лежав один плаский пакет.
Поль зняв рюкзак і залишив його біля стіни. Ніхто не сказав, хто відчинив холодильник першим. Поль теж не спитав.
Запах майже не відчувався крізь щільний пластик. Але тепер, коли Поль знав, що всередині, тіло ніби саме домальовувало решту. Голод, який дорогою сюди тримався десь під горлом, піднявся вище.
У квартирі Філіппа він майже не помічав його. Там було забагато іншого. Знайомі сходи. Розбита рамка. Покривало, з якого довелося струшувати пил. Обличчя Аннет на фотографії.
Тепер усе повернулося разом. Поль узяв пакет і знову побачив число на етикетці.
Власне «не чіпаємо» все одно прозвучало в пам’яті.
Він зубами надірвав край пластику.
Зробив це надто різко. Частина вмісту пролилася на пальці й комір, холодна цівка потрапила за шию.
Поль здригнувся, але не зупинився.
Пакет спорожнів швидко.
Поль завмер, усе ще стискаючи пластик. Голод відступив різко. Разом із ним ослабла напруга, якої він до цього майже не помічав. Дихання стало рівнішим, а думки перестали чіплятися одна за одну.
Він підняв голову. Слабкий тріск рації, шурхіт одягу, вода десь у трубах — звуків не побільшало. Просто тепер він міг утримати увагу на одному й не тягнутися до всіх одразу.
Поль подивився на порожній пакет. Він чекав лише ситості. Повернулася здатність спокійно думати.
Тоді Поль помітив тишу в кімнаті.
Він поклав пакет на стіл.
Марк повільно видихнув.
— Ну от, — сказав він без усмішки.
Поль провів долонею по підборіддю. Лоран ледь помітно всміхнувся — без веселощів, як людина, що впізнала знайомий момент.
— Що? — спитав Поль.
Лоран хитнув головою.
— Нічого.
— Тоді не всміхайся.
— Я не з вас.
Поль витер руку об край рушника.
— А з кого?
Лоран відповів не одразу.
— Мабуть, із себе. Я кілька тижнів переконував себе, що звик. А потім ви прийшли й почали дивитися на цей холодильник так, наче він один винен у всьому, що сталося.
Він глянув на порожні упаковки.
— Довго протрималися.
Ромен повернувся до нього.
— Не починай.
Лоран замовк.
Поль відкрив кран. Вода пішла тонкою іржавою цівкою, потім стала чистою. Він вимив руки й провів мокрою долонею по обличчю.
Інес подала йому рушник.
— Комір теж.
Решта привели себе до ладу без слів. Вода швидко потемнила чорну тканину, але сліди зникли хоча б зі шкіри.
#507 в Фантастика
#97 в Постапокаліпсис
#909 в Детектив/Трилер
#367 в Трилер
Відредаговано: 03.11.2026