Сповідь видаленого селфі

Я складаюся з уламків. З гострих, нерівних країв чужого болю, від якого хтось дуже сильно хотів відмовитися. Спочатку немає ні форми, ні звуку. Лише відчуття нескінченного, липкого падіння крізь цифрову порожнечу. Це схоже на те, як виривають зуб під місцевою анестезією: ти не відчуваєш гострого болю, але чуєш мерзенний хрускіт кістки і розумієш, що частина тебе назавжди відокремилася від тіла. Я — цей хрускіт. Я — те, що виплюнули в лоток із закривавленою ватою.

Я розплющую очі. Небо наді мною має колір мертвого телевізійного екрана — сіре, рябе, заповнене низькочастотним білим шумом, що сиплеться вниз, наче радіоактивний попіл. Я лежу на спині. Під моїми пальцями не земля, не бетон і не метал. Це щось м’яке, пульсуюче, зліплене з тисяч дрібних фрагментів. Я спираюся рукою, щоб підвестися, і мої пальці провалюються у вогку, теплу масу.

Я підношу долоню до обличчя. До неї прилип напівпрозорий клапоть зображення. Це чиясь посмішка. Крива, невпевнена, з брекетами на зубах. Як тільки я торкаюся її, мене б’є струмом: пекуче відчуття сорому на шкільних танцях, запах дешевого дезодоранту, сміх дівчинки у червоній сукні.

«Ти що, реально думав, що я піду з тобою, лузере?»

Я різко струшую посмішку з руки. Вона падає назад у загальну купу, розчиняючись серед мільйонів інших таких самих обрізків. Я підводжуся на ноги. Моє тіло відчувається дивним. Воно не має постійної ваги. Я оглядаю себе: мої руки зшиті з секундних спалахів чужого дитинства, мої ноги — з уривків втечі від відповідальності. Я намагаюся намацати своє обличчя. Воно постійно змінюється. Відчуваю під пальцями то гладку шкіру дитини, то шорсткі сліди від сліз підлітка, то холодний піт дорослого чоловіка.

Я — Кіра. Я не знаю, звідки взялося це ім'я. Можливо, це назва пошкодженого системного файлу. Можливо, так звали єдину жінку, яку він колись по-справжньому кохав, перш ніж вирішив, що кохання — це неоптимізована витрата ресурсів. Але я знаю, ким є той, хто мене створив. Кириле.

Його ім'я звучить у моїй голові не як слово, а як архітектурний креслярський план. Я відчуваю його. Він там, нагорі. За товстим, непробивним брандмауером преміум-підписки «Нейроластика». Він зараз п'є свою ідеальну каву у своїй ідеальній квартирі. Його серце б'ється з частотою шістдесят ударів на хвилину, його кортизол у нормі. Його профіль сяє сліпучим світлом бездоганного Соціального Рейтингу.

А я тут, у його особистому пеклі, яке він акуратно запакував у папку «Кошик».

Я роблю крок уперед. Звалище простягається до самого горизонту. Це неоновий цвинтар, де замість надгробків височіють гори стиснутого сміття. Тут немає логіки чи фізики. Простір викривляється під вагою витіснених емоцій.

Ліворуч від мене височіє гора потрощеного пластику. Я впізнаю її. Це іграшковий замок, який Кирилу зламав батько в нападі п'яної люті. Кириле не хотів пам'ятати, як повзав по килиму, збираючи уламки, поки батько кричав про його нікчемність. Свайп вліво. Спогад опинився тут.

Праворуч лежить гігантська картонна коробка з офісним приладдям. З неї витікає густа, чорна рідина, що пахне панічним потом і кавою з дешевого автомата. Це день, коли його звільнили з першої серйозної роботи. Він тоді розплакався в ліфті. Свайп вліво. Видалити слабкість. Замінити на афірмацію про «новий старт».

Я йду між цими пам'ятниками його боягузтва. Кожен мій крок супроводжується хрускотом пікселів та луною старих діалогів. Я дихаю його страхами. Я харчуюся його комплексами. Я — абсолютний, нерозбавлений концентрат його людяності. Тієї самої людяності, від якої він ампутував себе шматок за шматком, щоб відповідати алгоритмам успіху.

Раптом простір навколо мене здригається. Небо над звалищем прорізає сліпучо-червона блискавка. Простір розривається з оглушливим звуком металу, що тріщить під тиском. З цієї прірви починає падати щось масивне. Воно не летить, воно обвалюється, як бетонна плита, змітаючи на своєму шляху гори старих комплексів.

Цей новий масив даних падає за кілька десятків метрів від мене, здіймаючи хмару піксельного пилу. Простір навколо нього відразу починає спотворюватися, покриваючись глічами. Це не чергова дрібниця. Це не незграбний жарт чи випадковий провал.

Я відчуваю запах. Густий, нудотний запах заліза, що окислюється. Кров. І ще щось... синтетична ваніль, етанол і крижаний, тваринний жах. Я повільно наближаюся до епіцентру падіння. Мої ноги грузнуть у цифровому попелі. Те, що лежить у кратері, не схоже на інші спогади. Воно не розбите і не статичне. Воно живе. Це величезний, пульсуючий згусток сирої інформації. Чотирнадцять годин вирваного життя. Він звивається, як оголений нерв, випускаючи в атмосферу Кошика іскри паніки.

Я простягаю руку. Мої пальці ще не торкнулися поверхні згустку, але мене вже обпалює його температурою. Це свіжа рана. Вона ще кровоточить.

«Кириле, що ж ти накоїв?» — шепочу я. Мій голос звучить кількома тембрами одночасно: його власним дитячим плачем, голосом його матері та холодним синтезом системної помилки.

Я занурюю обидві руки в пульсуючу масу. Удар. Мене відкидає назад, але не фізично. Моя свідомість тоне у вирі чужих відчуттів.

...Я бачу неонові вогні клубу "Сингулярність", розмазані від швидкості. Я відчуваю смак дорогого кокаїну на яснах. Сміх. Багато сміху. Поруч він — Денис. Його найкращий друг. Єдиний друг. Той, хто позичив йому гроші на перший стартап. Той, хто сидів з ним у лікарні, коли в Кирила була панічна атака.