Розділ 5.1

Полігон Академії був накритий мутним куполом, який пульсував мов жива оболонка.

Земля під ногами світилася зсередини — світлом не теплим, а вивіреним, як очікування. Абітурієнти стояли на розмічених рунічних платформах. Ніхто не розмовляв. Всі дивились вперед, але кожен — на свій страх.

Раптом повітря здригнулося. Купол заколивався, магія стиснулася в точку.

Голос пролунав не з простору, а зсередини свідомості. Глухий, древній, і наче

насичений пилом могили.

- Вітаю, вступники. Ви прийшли, аби довести свою гідність. Але вона - не в силі. Вона - в тому, що ви робите з темрявою всередині. Сьогодні ви зіткнетеся з тим, що несе ваше ім’я, але не має вашого обличчя. Не помріть. Якщо не зможете перемогти - принаймні не станьте Тінню.

Купол полігону опустився, і світ навколо зник - залишилась тільки я. Тіло стояло

нерухомо, серце билося обережно. Тиша була не тишею - вона чекала. І тоді згусток мороку перед нею почав набирати форму.

Тінь. Ідентична постать. Але очі - дві ями з отрутою. Усмішка - як поріз.

- Бачу, ти все ще граєш у "моя сила - моя тиша". А насправді — твоя тиша просто те, що лишилося після втрати, - вона повільно, немов глузуючи, обходила мене по колу.

- Твій батько ніколи не питав тебе. Бо для нього ти - тільки продовження його титулу, - і вона різко відійшла на крок.

- А твоя матір? Вона втекла, бо не могла терпіти вигляд твоїх очей. Вони нагадували їй про те, що вона тебе не хотіла.

Тінь рвонулась вперед, і їхні мечі зіткнулись. Я ледве відбила перший удар, але Тінь -

швидка, зла. Її рухи - це не техніка. Це ненависть у кожному м'язі.

Удар!

Клинок Тіні ковзнув по моїй руці -  поріз. Глибокий, як згадка. Кров заблищала, а біль

- наче розірвав частину спогаду, яку вона давно затоптала.

- Ти думаєш, що обравши холод, ти стала сильною? Ні, Лісо. Ти стала пустою. І нікого не хвилює, наскільки елегантно ти мовчиш.

Ще один удар. Ще один поріз - нога, боковий розріз. Тінь била з різних сторін, з

люттю, яка не потребує слова. Я захищалась, але рука вже затерпала, долоня горіла. Тінь знову торкнулась — цього разу, мить і все моє тіло скрутилося у внутрішньому спазмі. Магія, яка влилась крізь шкіру, розірвала емоції.

Вона побачила себе дитиною. У порожній залі. Серед голосів, що не шукали її. І згадала

- її ніколи не обирали. Вона просто була. Це не був просто біль - це було оголення. І саме тоді вона зрозуміла:

Не можна давати Тіні себе торкатись. І цього спогаду ніколи не було.

Я рвонулась назад. Погляд - у небо, яке не існувало. Думка - у світло, якого в ній

не було. Але довелось покликати її.

Магія світла. Вона рвонулася крізь тіло - непідконтрольна, чужа, але чиста. Меч у  руці

засвітився - не золотом, а білосніжним спалахом, як світанок, що вривається крізь ніч.

- Ти не маєш права торкатись до мене! - викрикнула, металевим голосом, що зламав павутину мовчання.

Я рвонула рвонулась вперед, і в останньому ривку - меч, наповнений магією світла,

розірвав Тінь. Вибух вдарив не по тілу, а по сутності. Тінь захиталась, заскреготіла, і розсипалась у міріади світлих часток, як розбитий морок.

Я… стояла. А потім - впала на коліна. Тіло здригалось. Вени горіли. Магія світла —

не її стихія - запекла усередині. Її резерв не підтримував. Легені пропускали повітря через раз.

І тоді…Темрява. Свідомість згасла.

Купол тихо розчинився.

Різко всі студенти проявились на полігоні, довкола них вже працювали цілителі,

викладачі голосно обговорювали мій вчинок та інших студентів. Але цього я вже не побачила.