Розділ 5

Дорога до Академії дроу пролягала крізь ліс, що не розповідав себе голосно —

лише шелестом листя й тріском старих гілок. Дерева, наче хранителі таємниць, стояли мовчазно, з сріблястим мохом на корі, що світився при світлі ранку. Листя — барвами приглушеної смарагдової палітри, а гілля — звивисте, мовби хотіло доторкнутись до подорожньої. Шляхом сюди я мимохіть згадувала те, як тепло мене на світанку проводжали гноми. Все ж дивовижна раса. Така…тепла. Погляд прикіпів до дороги.

Підйом до Академії — це не просто шлях угору. Це випробування терпіння й

зосередженості. Стежка звивалася навколо пагорбів, а кожен крок наближав до місця, де землю торкає небо. Чим ближче — тим прозорішим ставало повітря, як перед обрядом. І тиша… тиша в горах — не порожня, а така, що сама говорить: “Ти майже там.”

І ось вона — Академія.

Як вирізьблена з ранкового світла, вона здіймалась із скелі, мов пелюстка

божественного квіту. Високі шпилі — тонкі, загострені, ніби вишукані вежі часу, — торкались хмар, що повільно пливли, не наважуючись заступити вид. Світлі кам’яні фасади, з візерунками, які змінювались залежно від положення сонця. А вітражі… ах, ті вітражі — ніби емоції, засклені у формі світу. Сапфірові глибини, бурштинові спалахи, ніжно-лілові переливи, — усе в них дихало спогадом про щось дуже важливе, що давно відбулося, але досі живе.

Вхід — арка з мерехтливого металу, що схожий на срібло й дим одночасно. Руни —

живі, шепочуть щось, але тільки тим, хто слухає серцем. Перед аркою — поріг із тіней, який треба перейти, щоби потрапити у світ навчання, випробувань і змін.

І саме на цьому порозі щось пішло не за планом.

- Обережно!- і в мене хтось врізався, збивши мене з ніг. Впавши додолу, мене зверху ще й придавило інше тіло, і ми опинились просто у кущах, що росли біля входу в академію.

На мене зверху дивились різнокольорові очі. Одне око було блакитного відтінку, яке

навіть у напівтемпряві кущів сяяло світлом відомого лікарського вогню ельфів, а інше було темним, із золотим обідком довкола райдужки. Ого…Високі вилиці, смугла шкіра, якби не очі, я б подумала, що переді мною чистокровний дроу. Його темне волосся лоскотало моє обличчя.

- А може б ви…

- Чш-ш-ш, - і цей нахаба мало того, що продовжував висіти наді мною, так ще й приклав пальця до губ, а за кущами долинали крики та сварка.

- Де цей клятий навпівкровка?! Щоб йому Місяць більше не сяяв, клятий виродок!- у просвіті кущів, стояв дроу, нахабний, високий, обличчя було закрите кущами, але волосся…воно було ніжно-рожеве, наче найвдаліший врожай ніжних троянд з берегів Талійських морів.

- Нехай тільки на очі покажеться…

- Гей, Верд, може не варто так… все таки він не простий напівкровка, - долинув дуже не певний голос.

- Він не гідний бути спадкоємцем клану! Ти тільки поглянь, що ця погань з волоссям зробила! Вб’ю придурка, як є вб’ю!- і їхні кроки почали віддалятись. Мене ж дуже різко поставили у вертикальне положення.

- Ох, хто ж це переді мною? Нова охоронна статуя академії? Думав мене зустрічатимуть вони, а тут така холоднокровна краса у наших краях. Ти зразок, чи просто занадто вправно під них косиш?- його обличчя прикрасила нахабна посмішка.

Переді мною стояв явно дроу. Високий, міцної стрункої статури, зі смуглою, фактично

мідною шкірою, у темно-синьому вишуканому дорожньому костюмі, і конкретно зараз із геть розпатланим темним волоссям до плечей, яке злегка вилось. Проте ці очі… Явно щось у родичах зі світлими намішано.

- Якщо це ваш спосіб справляти враження. То будьте переконані, воно справилось, - і я клацнула пальцями, щоб очистити свій одяг та привести косу до ладу.

- Уф, яка морозна холодність. Мені подобається. Така собі прицнеса в панцирі. До зустрічі на полігоні, або ж…сніданку? – він мені підморгнув і швидко сховався в тіні парку академії, залишивши після себе запах меду та якоїсь дивної свіжості.

- Та не приведи Праматір, - я тяжко зітхнула страшено роздратована та розгублена.

Ще ніколи зі мною так не розмовляли. Ще ніколинастільки нестерпна людина не

видавалась такою…приємною. Бісить. Що ж, пора крокувати на іспит.

Світло було надто щирим. Таліса йшла стежками Академії, що простягались через парк,

наче м’яке передчуття чогось жорсткого. Дерева з прозорими листками, рунічні фонтанчики, яскраво вимощені доріжки — усе виглядало як маска, яку одягнула столиця дроу. Занадто світло. Занадто… неправдоподібно.

Одна з доріжок вела до полігону — магічно захищеного бойового простору, накритого

куполом, що переливався туманним опалом. Земля там світилася зсередини, випромінюючи стабільне світло, яке не мало тіні. Надто пряме. Надто справжнє, щоб бути безпечним.

Я зробила крок до сходинок полігону — і її схопили.

- Ага! Запізнилась! — хрипко пролунало позаду.

            Секретарка. Жінка-дроу, сувора як руна, струнка, мов стріла, але з сивим волоссям, що спадало з коси до пояса. Її очі — темні, як фіолет у мертвій глибині. Вона тримала мене з такою силою, що здавалося, їй не менш двадцяти, хоча на вигляд — років сімдесят.