Розділ 4.1

Перший стрибок — у королівство драконів. Стаціонарний портал розплющив мене

між запахом паленої кориці та легким тріпотінням жару в повітрі. Я залишилась на ніч у високому готелі на схилі вулкана, слухаючи, як підлога дихає паром. Ніхто не питав, звідки я. Але кожен знав, що я в дорозі.

Другий — у гномів. Камінь, пиво, тиша після бою. Вони не люблять довгих фраз. Але

одна стара воїтелька торкнулась моєї коси й сказала:
— Ти вже падаєш вниз. Але іноді саме там виявляється корінь, - я кивнула. І не спитала нічого.

Третій портал відкрився м’яко — мов запрошення.

Королівство дроу. Їхня столиця.

Грільвур зустрів мене мовчазно. Але мовчання було не порожнім — воно розглядало.

Я стояла в центрі міста, що дихало інакше. Навіть повітря тут здавалося зібранішим,

щільнішим, наче його фільтрували крізь дисципліну.

Стаціонарний портал за спиною вщух, і на мить я ніби втратила опору. Не тому, що не знала, куди йти. А тому, що мої відчуття більше не піддавались аналізу. Місто було… не таким, як я собі уявляла.

Без звичних стовпів із ліхтарями — тут світло лилось знизу, з самих плит мостової, з

кам’яних отворів, у які неслись енергії невідомого кольору. Воно світилось неяскраво, але так, що кожна тінь здавалася продуманою.

Будівлі — кам’яні, але з кольором, що не мав назви. Не білий, не сірий — щось між

лунним світлом і першим подихом попелу. І при цьому — з переливами. Створювалося враження, що ніч тут жива. Що все місто — не з каменю, а з закляття.

Архітектура не просила уваги — вона змушувала зупинитись. Вікна — витягнуті

догори. Фасади — з геометрією, у якій було більше логіки, ніж естетики. Але саме це й лякало: тут немає місця випадковості.

Я не знала, як маю себе тут поводити. Вперше за довгий час відчула щось схоже на

розгубленість — не тому, що була слабкою, а тому, що всі мої навички не мали точок дотику з цим світом.

Тіні тут не ховали — вони спостерігали. І я не була впевнена, що маю право відповідати.

Я… боялась зробити крок не туди. Не тому, що впаду. А тому, що на мене подивляться як на когось, хто не знає, чому стоїть.

Але водночас… щось у цьому викликало пошану. Можливо, навіть тугу.

Бо в цьому місті не треба доводити себе через гучність. Тут тебе зчитують за статику. За стояння. За паузу.

Я зробила перший крок уперед. Тихо. І нічого не сказало “ні”.

Повільно крокуючи містом, зустрічаючи нічних гуляк, і схоже, вдалині навіть бачила

студентів місця, де планую навчатись. Вони були…щирі. У своїх емоціях, у своєму сміхові, зібраності.  Можливо і я колись буду такою. За своїми роздумами, я мало не прогавила готель, де збиралась зупинитись. Дім Подружжя Тюзо.

Дім Подружжя Тюзо стояв осторонь галасливих вуличок, наче трохи соромився

власної доброзичливості в такому стриманому місті. Його фасад був із блідо-золотавого каменю, вкритий павутинням плюща, що світився в темряві біло-зеленими жилками. Мозаїчна доріжка до входу мерехтіла, коли на неї ступала нога — ніби каміння хотіло привітатись.

Окультурений сад із симетрично підстриженими кущами та квітами по-під вікнами

здавався майже надто охайним для цього місця. Вікна тремтіли теплим світлом, а в повітрі пахло корицею та запеченими яблуками.

Я трохи вагалась перед дверима, але швидко направила імпульс у дзвінок. І вже за

мить, з легким скрипом дерев’яної рами, двері відчинились — і мені в обличчя війнув аромат домашнього затишку. Й водночас — раптової, майже тривожної доброти.

Переді мною стояла гномка, пишненька, енергійна, з кучерявою рудою косою,

перекинутою через груди. На ній була зелена сукня зі шнурівкою та великим кремовим фартухом, на якому майже зник вишитий візерунок — від років турботи. Очі — кольору густого шоколаду, пильні, але з теплом, що ніби крізь скепсис все ж кликало до обіймів.

- Місячної ночі, мене звуть Лісса, чи можна у вас переночувати?- я з повагою схилила голову, і завмерла в очікувані її слів.

- О, дитинко, пізно ти сьогодні, звичайно, проходь, проходь. Рольф! Схоже, ця чарівна створінка до наших улюблених іродів вступати зібралась! - вона взяла мене за руку та дуже хвацько повела будинком.

Я майже забула, як це — коли хтось просто бере твою руку з теплою впевненістю,

ніби знає тебе все життя. Ступор — оце було точне слово. Я не знала, що відповісти. Це була не поведінка, якої я очікувала в столиці дроу.

Ми пройшли через закриту веранду: стіни, розмальовані крихітними квітами, балочки

з темного дерева підтримували стелю, а по підвіконнях стояли глиняні горщики з сукулентами й чарівними вогниками, що тихо пульсували в ритмі дому. У кутку блимав ліхтарик у формі гриба.

- Люба моя Дарлі, коли ти перестанеш приймати більше тих, кого ми можемо взяти? Куди я з твоєї ласки маю її…Привіт, дорогенька, - зі сходів, до яких ми підійшли, стояв гном міцної, войовничої статури, із чорною довгою бородою та високою дивакуватою зачіскою із купою дрібних кіс, -  так от, єдина вільна кімната без світла. Кляті вступники, стався імпульс, і він зруйнував в тій кімнаті ланцюг рун.