Розділ 4

- Таліссія! Ти мусиш залишитись! Емоції – це не стратегія, і я тебе попереджав у цьому! Чим взагалі продиктоване це рішення і…- спочатку голос батька був сповнений гнівом, проте очі…Вони випромінювали страх, - схоже, ви всі вирішили поїхати так далеко від дому…

Кабінет був затінений. Стіни кольору вигорання кори — темно-зелені з коричневими

прожилками деревини — тиснули мовчанням. Золото проступало лиш там, де хотіло: у тонкому обрамленні книжкових полиць, у ніжках крісел у вигляді грифонів, у застібках штор, що затуляли вечірнє світло. Тут пахло чаєм із ромашкою, воском та сухою шкірою щоденників.

Король стояв біля столу — гордий, сивий, мов давня легенда. Його довге волосся,

заплетене у грубу косу, спадало на плече, обрамлене вишитим золотом мундиру. Борода — охайна, срібляста, трохи колюча на вигляд. В очах — синява, як крижане озеро в горах, тільки зараз воно було... глибше. І темніше.

- Я не очікував, що це станеться…так швидко. Ви всі вже десь у думках, битвах, рішеннях, союзах. Знаю, що мушу відпустити вас, а я…- він втомлено потирав перенісся, різко встав та розвернувся до вікна так, що я не бачила його обличчя.

- Знаєш, я воював з цілим континетом. Проте я ніколи не був готовий програти вас, - його плечі були напружені, зламані,- вперше я залишусь сам. І це навіть не страх. Холод відсутності. Без вас, без вашої матері…це інший замок. Інше королівство, - він провів рукою по обличчю, і повільно розвернувся та підішов до мого крісла, на якому я сиділа напружено, готова битись за своє рішення.

Він вперше за довгий час опустився перед мною на коліна, торкнувся власного серця,

та прошепотів:

- Вона досі живе тут. Але не відповідає. І, схоже, що скоро перестанете відповідати і ви.

Король рвучко підвівся, сперся бедром на стіл, а тоді — вже з ноткою недовіри:

— Ти вирушаєш у кляту Академію ім. Рігліона Відчайдушного — аж у Дарклід, до дроу! Ріна — в королівство демонів, Діголь, у їхню столичну академію. Міра — до ельфів, а Рей — до гномів… Серйозно? До дроу?!

Подив батька був зрозумілий. Навчатись у дроу — це не про ефектність. Це про

чіткість, гідність і сталь, яку не треба демонструвати, бо вона в тобі.

Їхня бойова школа — це не безжальність. Вони не відмовляються від емоцій. Навпаки

— вчать володіти ними, керувати, не ховатись за них і не зливати їх у гнів. Почуття — як рух: або точне, або слабке.

Так, з Дарклідом у нас завжди були складні стосунки. Холодна нейтральність — це

краще, ніж крихка дружба. Але зараз я входжу просто в серце цієї тиші... і трохи боюсь. Не їх. Себе.Бо якщо зламаюсь — це буде видно. А тут не пробачають тріщин. Але саме тому —

це мій шлях.

- Ваша Величність, самотність -  це те, чого ми всі трохи хотіли. Але ніхто по справжньому не бажав, - мій погляд дивився батькові просто у вічі, а голос був твердим, як славетна сталь гномів, яку загартовували у магічному  драконячому полум’ї, - ти говориш, що ми всі залишаємо тебе, проте…Можливо ми виросли і йдемо не в супереч, а паралельно? Хоча я все ще не певна, що в супереч не йде Ріна, та все ж..- з губ батька зірвався смішок та тяжкий видих, наче він скидав напругу,- Я не знаю, чи писатиму…Проте точно знаю, що якщо вони прийдуть до тебе, у них не буде слів прощання. Бо ти, як і вона, все ще тут. А ми, так і залишимось твоїми дітьми…батьку, - я повільно підвелась, та покрокувала до виходу.

- Ви ж розумієте, що має бути хоч якесь маскування? І захисні артефакти, і гроші, іспит і…

- Батьку, схоже ви забуваєте, що ми 4 ваша подоба, - я дозволила собі легку усмішку, - ми про все вже подбали, Міра вже загрузила кожному по чудодійним травам, Рей по парі важливих артефактів, а Ріна, попри її вибухову натуру вже створила по легкому спотвореню зовнішності.

- А ти? Що зробила ти?- тато був здивований нашою взаємодією, яку розпочала Міра. Так вийшло, що ми прийняли рішення куди відправитись майже одночасно.

- Хм…я дала кожному по зброї з особистих запасів. Сподіваюсь, ти розумієш, чого мені це коштувало. Не прощаюсь, Ваша Величність, - я злегка вклонила голову і вийшла, надовго запам’ятаючи в пам’яті шокований погляд батька.

Справа в тому, що до моєї зброї мала доступ тільки я та Роуз, і навіть тоді, коли вона

брала щось зі сховку для мене, завжди заходила у спеціальних рукавицях та з захисним амулетом. Просто зброя в мене не уся…проста. Є геть темні артефакти, є прості кинджали, є подаровані від воїнів, їхні гордості, і не всі вони безпечні. Та й до всього, я ненавиділа давати комусь хоч якось торкнутись до цієї слабкості. Ніколи. Тому шок батька, що я добровільно віддала свою зброю рідним, був зрозумілий.

             Він провів мене повним здивування поглядом, а я вирушила на останні збори. Завтра на мене очікує не простий шлях.