Розділ 3.1.

Каміння під босими ступнями приємною прохолодою розливалось моїми п’ятами. Але тіло

пам’ятало. Кожен крок, кожен рух, вшитий у м’язи ще з дитинства.

Меч, який чекав мене поряд із лавкою, примєно ліг у долоню, нагадуючи давно забуті відчуття.

Не втікав, не опирався, а наче уважно прислухався до мого дихання та думок, які зараз були настільки сумбурні та незрозумілі для мене…Для тої, хто завжди славився зібраністю та холодним розрахунком.

Перший удар вийшов слабким. З кожним наступним у мені прокидалась злість, рухи ставали

різкішими, не заради техніки. Я наче намагалась цими ударами знищити емоціїї які зараз вирували у мені.

Чому я відчуваю?!

Це питання било сильніше за будь-який удар. Я - холодна. Розрахункова. Спокій -

це мій єдиний союзник. Тоді чому всередині - буря, а меч ламає повітря, наче карає його за існування? Чому зараз все летить шкереберть, а я не маю сил зупинити це. А чи хочу взагалі?!

Я рухалась швидше. М'язи відповідали, немов заздалегідь відчуваючи наказ. Гнів

стискав кістки. Злість була не гаряча - вона була льодом, який тріщав і різав усе, що торкалось.

Меч не пручався. Він танцював у моїх руках - мов радий, що я нарешті відчуваю. І

тоді... вона знову відгукнулась.

Мітка.Легкий імпульс - не біль, не опік. Шепіт. Майже схожий на згоду.

Я зупинилась. Важко дихаючи, вперлась долонями в коліна. Зап’ястя - тепліло. Пульс - вирівнювався. Мітка ледь тремтіла - як щось живе, що схвалює. Це що, підтримка?! Ну просто чудово, мене підтримує малюнок, замість власної підтримки.

Вона мовчала, але імпульс був чіткий. Не небезпека. Не попередження. А обіцянка

чогось прийдешнього. Я не знала, що саме. Але вперше за довгий час... Було віддчуття наче так і має бути. Наче я справді рухаюсь шляхом, який обрала сама.

Тіло болісно гуділо, і я не помітила, що з вікна кабінету за мною уважно стежив батько,

у очах якого застигла гордість.

Повертаючись до кімнати, я майже не чула власних кроків. Порожнеча в голові

дзвеніла так голосно, що думки не пробивалися крізь неї. Та серед цієї тиші, одна річ звучала чітко: Пора. Я вирішила. Нарешті. Взяти цю шкатулку в руки.

Так, мені було страшно. До холоду під шкірою. Це невідоме лякало більше, ніж битви,

більше, ніж самотність. Але це — мамина річ. Її дотик. Її вибір. Її тиша, яку вона лишила мені замість слів. Вона нічого не сказала. Не прийшла в той останній день.Але, можливо... це і є її останнє слово.

Швидкий душ — як спроба зняти тремтіння. Роуз принесла м’який одяг: широкі

штани, проста кофтинка зі шнурівкою. Я дала їй обіцянку з’їсти усе до останньої крихти й відпустила. Мені треба було бути наодинці. З нею. І з тим, що вона залишила.

Я зайшла до гардеробної, майже ковзнула до місця, де заховала шкатулку, й всілася

просто на підлогу. Не на подушку, не на покривало — мені потрібна була земля.
Я поставила її перед собою, мов щось священне. Руки тремтіли.

Мені було нереально страшно. Але водночас я хотіла... хотіла побачити там хоч

краплю Її. Хоч подих. Я тремтливо піднесла вказівний палець до заглиблення. Ледь доторкнулась — і магія прокинулась у відповідь. Шкатулка злегка здригнулась, а потім з м’яким скрипом відкрилась.

Я застигла. Всередині — пара старих прикрас. Окуляри із надщербнутим кінцем одного скла у золотому обрамлені квітів та кільце із такими  ж квітами, проте трохи криве, наче його чимось щлегка притиснули.  Наш маленький родинний портрет — трохи стертий, але живий. І...

Лист.

На ньому було написано: “Таліссі”.

Мене мовби ударило в груди. Серце стислося й загукало, як битий дзвін. Голосно,

неочікувано - живо. Я обхопила себе руками, ніби це могло приглушити біль. Але не могло. Вона... писала його мені. Ця шкатулка - була для мене. Весь цей час. І я не знала. Не відчувала. Не дочекалась. Сльози виступили, спершу повільно. Не ридання — просто повні очі. Але одна з них торкнулась щоки, і ця крапля принесла щось гірке. Я вдихнула глибоко, один раз. Другий. І тільки тоді, з обережністю, наче торкаючись

дитини в ліжку, взяла конверт у руки. Пальці досі тремтіли. Серце билося — тепер не від болю, а від страху почути те, чого чекала все життя.

І я відкрила його.

" Вітаю, моя люба Ліса, якщо ти тримаєш в руках цього листа, це означає, що мені не вистачило сил сказати тобі бувай. Я знаю, тобі було боляче, моя лисичка, проте так треба було. Я не змогла б збрехати тобі, дивлячись у очі, і сказати просто прощай. Саме в тобі я завжди бачила ту частинку мене, яку я загубила, обравши твого батька. Я знаю, що він зміниться, що ви будете нещасні. Не звинувачуй його. Він просто теж справляється з болем. Так, як уміє. Я пішла не через нього, а заради нього. Як би нам не було всім тяжко, я люблю тебе, моя лисичка. Як багато я хотіла б тобі розповісти, як багато не встигла. Зараз ти вже мабуть геть красива дівчина, яка розбиває хлоп’ячі серця. Я пишу тобі, щоб допомогти. Обираючи свою долю, ніколи не забувай про знання та ту любов, яку, я впевнена, ти заховала від усіх, після того, як я пішла. Ти неймовірно сильна дівчина, і я певна, ти впораєшся з усім, що чекає на тебе попереду. Проте я просто благаю тебе, не закривайся від істот, які будуть щиро раді тобі, та твоєму існуванню в їхньому житті. Я поряд. Завжди була, та завжди буду.