Розділ 2.1

Я повертаюсь у себе повільно. Голова гуде, наче від найгіршого похмілля у моєму

житті. Відчуваю кожну кістку, наче її пережували та впилюнули. Кожен мізерний рух віддавався тупим болемо, наче по мені проїхався улюблений Ріною магоцикл, виявляється, вона взагалі на них їздить. Виявляється у нас у всіх були проблеми. Чому ми настільки не помічали їх?

Проте до тями остаточно мене привів звук.

- Це була божевільна дурість, Іларіоне! - батьків голос розриває морок. - Вони могли не витримати!

- Звісно, могли, - в голосі духа легка насмішка,-  Але і не жити, вони вже теж не могли.

Очі відкриваються з болем. Світ розмитий. Книга на постаменті палає слабким світлом,

її сторінки тепер нерухомі, наче задихались від того, що пропустили крізь себе. Я лежу на підлозі. Під ребрами - тупий біль, у пальцях - тремтіння.

Жар. Зліва. На шкірі.

Я повільно підіймаю руку.

Символ.

На внутрішньому боці мого передпліччя палає форма меча - тонкого, золотого, з

чорними прожилками по лезу. Він мерехтить, живе власним  ритмом, життям. Мене пронизує хвиля гарячого захвату, що піднімається з грудей і зупиняється десь між серцем і горлом. Він прекрасний. Мій. Те, що вперше належить тільки мені.

- Лісса… - хрипить Рейнарт. - У тебе… рука горить…

Його очі - круглі, шоковані. Але тоді він сам повільно опускає погляд і завмирає.

- Що це?.. - він говорить так, наче йому хочеться прокинутись знову.

На його шкірі - тонке зламане перо, темно-золоте, з тріщиною, через яку просочується

дим. Неначе думка, що більше не тримає форму. Він ковтає повітря і дивиться вдалечінь, з виразом, який я давно не бачила - він не розуміє себе. І це лякає його більше, ніж будь-яке пророцтво.

Міра обережно сідає, похитується. Її рука піднімається тремтячими пальцями. Вона

дивиться - і спершу нічого не каже.

- Корона?.. - ледве чутно, як подих. На її руці світиться тонка арка з металу, оплетена живими мортанеліями*. Вони мерехтять у такт серцю, і виглядають небезпечно навіть у такому вигляді.

- Ні. Ні-ні-ні, - бурчить Ріна, - тільки не це.

Вона піднімає руку. На шкірі — фоліант. Книга. Але її назва постійно скаче:

«Сонячна підошва змія лати...»
«Шепіт сосни крапка крок...»

- Це взагалі не слова! — кричить Ріна, - Хто це складав, ти, Іларіоне?! Це твоя збочена гра?!

Іларіон завис у повітрі над нею, спершись ліктем на невидиму платформу й з видом

поважного мага, що знущається з новачків:

- Складав не я, а хаос, моя полум’яна пасіонаріє. А я - лише скромний ведучий цієї трагедії з елементами фарсу.

Він театрально підняв руку - і з неї посипались золоті літери, що одразу зникали в повітрі.

- Ці символи, малята мої променисті, - не прикраси. Це ваші пророцтва. Особисті, драматичні, чудово непередбачувані. І головне - без інструкції до застосування!

Міра сіпнулась. В її очах - розгубленість, у пальцях - біла чашка, яку вона так і не відпустила.

- Але чому… саме корона? Я не… Я ж не…

Іларіон раптом знову опинився над нею, зависнувши вниз головою й зітхнувши так

театрально, що пил закружляв навколо:

- Ніхто не виглядає на те, ким мусить стати, солодка мортанеліє. Але так значно цікавіше спостерігати, як ви намагаєтеся втекти - від самих себе.

Рейнарт усе ще дивився на своє зламане перо, але зрештою підняв очі на батька:

- Це правда?.. Він... це не черговий його спектакль? Вони... справжні?

Батько мовчав довше, ніж хотілося. Потім кивнув, повільно, майже важко.

- Так. Пророцтво справжнє. Наслідки - теж.

- Вуаля! - радісно вигукнув Іларіон і зробив коло над нашими головами, - Щоразу, коли ви будете думати, що впорались - БАМ! – він начаклував кулю, яка дуже голосно вибухнула, символ оживає, з’являється у вашій реальності, і… ну, далі побачимо. Хтось здобуде славу, хтось зламає власне серце. Такі правила, вибачте, що не попередив раніше. Хоча… не вибачаю.

- Я тебе зараз спалю, - гаркнула Ріна, - якщо ти не припиниш розважатись!

- І все ж, - зітхнув дух, прикриваючи вуста рукавом, - якби кожен у цьому житті реагував на істину з чаєм, а не з вогнем - у нас не було би династій, лише концертні тури.

Він кинув на нас погляд з нестримною грайливістю в очах:

- Тож. Символи. Ваші. Назавжди. Вони житимуть із вами. Часом допоможуть. Часом зроблять із вас тост. Але чи стануть подарунком чи пасткою - це вже, як пощастить. А я поки запалю свічку й подивлюся, хто з вас перший попросить підказку. Не хвилюйтеся - зроблю вигляд, що нічого не знаю, - і він просто розсіявся у повітрі. Божевільний дух, і хоч він нереально дратує своєю божевільністю, водночас його артистизм…вражає?