Розділ 2

Клятий вихор порталу. Ще з дитинства він мене вивертає наче нутрощі на дотик магії.

Цього разу не виняток - ледь не зомліла, якби брат не підставив плече. Стояти на ногах було нестерпно, але щойно відчула тверду підлогу під підборами - зважилась підняти очі.

Перед нами відкривається зала, хоч і невелика, та переповнена таємницями. Полиці з

темного дерева тягнуться до стелі, на них - безладна колекція реліквій: кулька, сережка, перо, свиток, діадема… Усі дрібниці мовчки виблискують у напівтемряві. Але центр залучає увагу невідворотно: на постаменті височіє Вона. Книга. Величезна, стародавня. Її сторінки ворушаться, немов їх гортало вітряне химерне дихання. Сторінки хитаються вперед, назад, а потім знову уперед.  Але вітру немає. Є тільки могутність цього предмету, що тисне мені на коліна своєю силою, та змушує схилити голову.

- Діти мої, - голос батька звучить урочисто, хоч у ньому ховається втома, -ця книга і є Серце Роду. Вона тримає пам’ять предків, заклинання і ритуали, доступні лише нашій крові. Захищає трон. Карає зрадників. Зцілює обраних. Може, треба було привести вас раніше... -останнє зривається на пошепт, але я чую. І пам’ятаю.

- До чого така благодійність?- мій голос різкий, зі звичною холодністю, - Ти сам казав: не кожен має право до Серця торкнутись.

- Я... просто не хотів наражати вас. Воно небезпечне, і...

-Сам ти небезпечний, старий бовдур! - гучний скрипущий голос прогримів згори, неначе блискавка від стелі.

У повітрі з’являється він. Дух. Легенда. Іларіон Великий. Перший з нашого Роду.

Переможець Тисячолітньої війни. Захисник драконів, рас, справедливості. І... абсолютно божевільний, за всіма відомими джерелами.

Іскри золотої магії танцюють навколо його фігури, залишаючи сліди на голові батька.

Іларіон - високий, граційний, майже хижий у русі. Одягнений у те, в чому помер — проста біла сорочка з зав’язками, домашні штани. Все як у портретах. А зараз він кричить.

- Ганьба ти роду, Вейтарте! - гнів блискає у кожному слові духа. - Усі приходили в день пробудження магії. Але ти ж був зайнятий... старий дурень! Що ти тоді отримав? Де твої сили тебе привели? І ні разу ж не пожалів! В правильний бік повели, а ти…!

- Тихіше, Іларіоне! - голос батька лунає грізніше, ніж грім у бурю. Він ніби росте у повітрі, а сиве волосся здіймається, мов живе. Стихія магії зривається з нього, як ураган.

- Не забувай, із ким розмовляєш, щеня! - і з цими словами час, здається, зупиняється.

Батько завмирає, схожий на гнівну статую. Плечі напружені, королівський мундир

чорного кольору із золото-білими вставками натягується на спині. Сиві очі, копію яких я щодня бачу в дзеркалі,  палають несамовитим вогнем. Навіть борода рухається у напрузі, мов жива.

Міранель озирається вгору з блиском зацікавленості.

- Як це ви... зробили? - питає вона ледь чутно.

- Магія, дитино. Ви забули, що дисципліна й воля - то її джерело, - каже Іларіон і знову дивиться на нас. Його погляд зупиняється на мені, затримується довше, ніж мені комфортно.

- Ваша Величність, Іларіоне Великий... - я говорю спокійно, сухо, з ледь прихованою сталлю. - Ми тут через чергову божевільну вигадку Його Величності Вейтарта Справедливого. То, може, одразу до суті? Навіщо ми тут?

У відповідь - усмішка. Ледь помітна. Як тінь леза.

Його погляд змінюється: стає спокійним, повчальним. У ньому теплота, батьківська,

тривожна. Сльози несподівано підступають мені до горла. І брати, і сестри мої схиляють голови.

- Нічого ви не розумієте… ані чому магія втікає, ані звідки сни, ані як змінились ви. Самі боги вже звернули увагу… - його погляд ковзає по кожному з нас. Слова ріжуть точніше за лезо. Дух бачить усе.

- Я поясню, доню. Але спершу, дайте мені завершити вивертати цей гамір на чисту правду...Ваш батько,- продовжує Іларіон, і в його голосі звучить дивна ніжність, змішана з жалем, — перейшов межу. У владі, у вихованні... і в коханні. Його душа згасає без пари, яку втратив. Магія в ньому тьмяніє. І замість того, щоб зцілитися, він зробив найпоширенішу помилку - почав рятувати все, крім себе. Вас. Королівство. І при цьому не питав, що вам потрібно.

Тиша.

- Від цього ваша магія... зламалась. Вона не тече - застоюється, гниє, мутує. І впливає на вас. Кожен із вас має силу, і ця сила почала... темніти. Я не знаю, чи це можна зцілити. Але...

Він повертається до Рейнарта.

- Ти чуєш думки. Але тільки найгірші. Твої артефакти — отруйні, навіть якщо все робиш правильно. У твоїх руках усе перекручується болем.

Погляд — до мене.

- Таліссіє. Вогонь у тобі став синім, з чорними прожилками. Колись ти була вогняним захопленням, тепер - крижана гострота. І твій жар не гріє - він палить. Опіки вже у тебе на тілі, а скоро будуть глибші.

До Міранель.

- Ти чуєш отруйні рослини. Вони співають тобі пісні божевілля. Ти вже не лікуєш, ти рвеш корінням - без жалю.

До Рінарії