Розділ 1.1

    Просторі коридори потопали у світлі, що лилося крізь кожне панорамне вікно, прокладаючи шлях вперед. Дорога до зеленої зали вела через коридор пам’яті—так я його називала. Стіна навпроти вікон була завішана портретами нашого роду. Великий королівський дім ін-Ільфхор—міцний, непохитний, наче вирізьблений у камені.

    Я зупинилася просто навпроти порожнього місця, де раніше висів наш сімейний портрет. Після зникнення матері його перенесли у кляту Зелену залу—ту саму, звідки вона зникла.

    Без сліду. Без магічного відбитку. Наче її ніколи не існувало.

    Порожнеча на стіні дивилася на мене, як немий докір. Останні кроки до зали давалися тяжко. Ми не бачилися роками, ретельно уникаючи одне одного. Навіть на офіційних зібраннях нам вдавалося не перетинатися. Без матері ми втратили нитку, що зв’язувала нас. Та сьогодні все змінилося. Вони вже тут.

    Троє. Стоять, наче холодні статуї. Як і я, вони не мають сили зайти всередину.

Я видихнула.

- Давно стоїте?- мій голос змусив їх здригнутися.

- Не знаю… — прошепотіла Міра.

    Вона змінилася. Світлі, строгі сукні підкреслюють її тендітну статуру. Темне волосся, коротше, ніж колись, м’якими хвилями огортає її витончене обличчя. На перший погляд - мила лялька. Але її погляд…

    Занадто гострий. Занадто сяючий. Хитрість. Розум. Вона так і не навчилася їх приховувати.

- Його Величність вже там?

- Поняття не маємо, крізь двері не дивилися,- Ріна пирхнула.

    Розкішна брюнетка з кучерявим волоссям, яке вона навмисно ніколи не збирала. На ній строгий брючний костюм. Чорний, як і мій, але доповнений яскраво-червоною блузкою, що притягує увагу.

    Брат теж у чорному. Як завжди. Його одяг майже точна копія батькового, лише без зайвих деталей, які повинні підкреслювати владу.

    Я мовчки підійшла до дверей і штовхнула їх.

- Ти…

    Брат явно шукав у собі сили, щоб висловити незадоволення.

- Я.

Глибока тиша.

Вхід відчинено.

    Зала була найменшою та найвіддаленішою у всьому замку. Місце, де ми завжди зустрічалися. Великий круглий стіл із шістьма кріслами. Вітражні вікна, що розповідали легенди, закутані зеленими відтінками. Світло-зелені стіни. І там, де завжди збиралася наша сім’я - тепер висів портрет, наче немий вирок. В кутку стояв диван і журнальний столик, на якому ще лежали  ЇЇ улюблені книги. На підвіконні - чорні вогняні лілії.

    Квіти, які вона любила. Квіти, які тепер живуть довше за її пам’ять.

    Стіл накритий, як тоді. Купа солодощів, кілька закусок, кава і чай. Точне відтворення минулого. Якщо батько думав, що це викличе у нас теплі спогади—він помилявся. І він сидить за столом.

    Я коротко кивнула йому. На поклон нехай не чекає.

- Ваша Величність.

    Він підняв голову, зморшки на обличчі глибші, ніж були раніше.

- Діти, прошу, сідайте,- його голос- втомлений, зломлений. Здивування, що ми все ж прийшли,

читається в кожному слові.

- Дякую, що вирішили порадувати вашого старого цим сніданком.

- Дякую? Зворушливо,- Рейна сіла напроти нього, так, щоб не бачити портрет,- Дозволяє майже забути, що вибору у нас не було.

    Брат і Міра сіли так само. Я озирнулася—два місця.Одне біля батька. Одне навпроти портрета.

    Що ж, портрет так портрет. Я опустилася на крісло.

- Ваша холодність не дивна. Врешті-решт, виховав її у вас я,- батько не приховує задоволення від власних слів.

- Для початку давайте поснідаємо, а потім перейдемо до справи.

    Ми четверо не змовляючись взяли по чашці кави та цукерці. Жест зрозумілий - ми не голодні. Ми не збираємося розтягувати цю зустріч.

- Одразу видно, що ви родина. Таке взаєморозуміння,- ми одночасно скривились.

- Згідно ваших наказів, нас сьогодні чекають обов’язки. І якщо це чергова ваша гра, я в неї грати не збираюся,- я зиркнула на нього гострим поглядом,- Мета сьогоднішньої зустрічі, Ваша Величність?

- А колись я був для тебе татом, Талісса,- його голос ледь змінюється. Засмучений?

    Я примружую очі.

- Колись ти був тим, кого можна було так називати.

- Лісса…-брат намагається мене зупинити, але я лише повертаю голову у його бік.

- Талісса, Рейнарт,- вони втратили право так мене називати.

    Батько зітхає.

- Гаразд, діти мої. Мета наступна: сьогодні ви разом зі мною підете до серця родової магії.

    Я відчуваю, як повітря у залі змінюється.

- Що?-голос брата - гострий, майже злий,- Як зручно. Ти вирішив провести нас до серця саме тоді, коли більше не здатен тягнути все сам!