Лабораторія античного генія

Двері прочинилися з важким скрипом, і нас обдало хвилею такого вологого жару, що моє кучеряве волосся, здається, миттєво збільшилося в об’ємі вдвічі. Я очікувала побачити тиху лабораторію вченого, але потрапила в якийсь античний гараж божевільного генія.
Повітря було густим від пари та запаху розпеченого металу. Повсюди стояли дивні конструкції: мідні трубки, шестерні, скляні колби. Все це шипіло і цокало.
У центрі кімнати, біля великого вогнища, стояв чоловік. Сиве волосся стирчало в різні боки, а на лобі виднілися окуляри — дві шліфовані лінзи в грубій оправі. Це і був Герон. Він тримав металеву кулю, закріплену над казаном. Куля шалено оберталася, випускаючи струмені пари.
— Майстре, — Калімах кашлянув. — Я привів ту, про кого ми говорили.
Герон повільно повернув голову. Одне його око, збільшене лінзою, виглядало величезним.
— Та невже? — проскрипів він. — І що ж, ця «сестра з провінції» справді знає, чому вода перетворюється на силу, чи вона просто прийшла подивитися на мої іграшки?
Я відсахнулася від античного майстра.
«Що робити? Як забрати той триклятий мед і тікати звідси?» — думки в голові лізли одна на одну. Герон не відпускав мою руку.
— Дивні у тебе нігті, «сестро», — прохрипів він. — І шкіра занадто ніжна. Де мозолі від веретена? Де сліди від праці?
— Я... я працюю головою, а не руками! — бовкнула я перше, що спало на думку.
Герон реготнув, але руку відпустив.
— Ну, то перевірмо твою голову. Дивись на цю кулю. Вона крутиться, бо всередині — дух вогню чи тому, що вода гнівається?
— Це тиск, — випалила я. — Вода нагрівається, перетворюється на пару, їй стає тісно в котлі, і вона шукає вихід. Ви випускаєте її через ці маленькі носики, і вона штовхає повітря, змушуючи кулю обертатися. Закон дії та протидії.
В лабораторії стало тихо. Герон повільно поправив окуляри.
— «Закон дії та...» як ти сказала? Звідки ти знаєш ці слова, дівчино?
Він повільно відступив до свого столу. Його голос став тихим і гострим:
— «Дія та протидія»... — він ніби куштував ці слова на смак. — Це мова логіки, якої ще не знає цей світ. Такі знання не даються просто так. Ти — зброя, дівчино. Тебе підіслали ті, хто готує державний переворот, щоб скинути Царицю за допомогою моїх же винаходів!
— Який ще переворот?! — вигукнула я, відчуваючи, як паніка починає переростати в істерику. — Мені просто потрібен мед! Один флакон олександрійського меду, і я піду звідси назавжди! Я просто... кур'єр!
Герон на мить завмер, перекосивши обличчя, ніби проковтнув кислу оливу.
— «Кур-єр»? — перепитав він, кумедно розтягуючи невідоме слово. — Це якою мовою? Варварською? Чи це якась нова римська посада для шпигунів?
— Посланниця! — швидко виправилася я, відчуваючи, як обличчя заливає фарба. — Я просто посланниця, невже це так важко зрозуміти?
— Досить! — Герон ляснув долонею по столу. — Питання такої ваги вирішую не я. Її знання належать короні. Ми йдемо в Локубаріум. Цариця Клеопатра любить диковинки, а ця дівчина — найдивніша річ, яку я бачив за все життя.
Моє серце впало в шлунок. Клеопатра?
— Ви не можете... я не готова! У мене волосся в сажі! — це було перше, що видав мій переляканий мозок.
— Тобі дадуть вмитися, — сухо кинув Герон. — Вмиєшся, переодягнешся і спробуєш переконати божественну Ізіду, що ти не хочеш підірвати її флот своєю «парою».
Калімах підійшов до мене і міцно взяв за лікоть.
— Це твій шанс, — прошепотів він так тихо, що Герон не почув. — Найкращий мед зберігається лише в особистих покоях Цариці. Це єдиний спосіб його дістати.
Я подивилася на нього з жахом.
— Ти знав, що так буде? — прошипіла я у відповідь.
Він не відповів, лише підштовхнув мене до виходу. Решітка з гуркотом піднялася. Попереду замаячили золоті ворота Локубаріуму. І раптом я побачила її тінь на високому балконі, оточену віялами з пір’я павичів. Моє серце пропустило удар. Це було вже не кіно. Це була історія, яка збиралася мене проковтнути.