2

Коли Кайл пішов, до вітальні зайшов батько. Побачивши, що його улюблене крісло зламане, мене покарали - відправили до своєї кімнати, заборонивши висовуватися звідти до самого ранку. Час тягнувся нескінченно довго, а я боялася, що не зумію вибратися з дому до зазначеного часу.

І погодилася я на авантюру Кайла тільки з однієї причини - я не бажала зла нещасній жінці - його матері. Однак, якщо у нас все вийде, приємним бонусом стане те, що цей хлопчина від мене відстане назавжди.

Розумію я і його друзів, які побоялися його підтримати. Житловий будинок чи ні, а це пряме порушення законів нашої держави. І я в свої дев'ять років чітко це розуміла.

- Ти повечеряла? - до кімнати заглянула мама, щоб забрати піднос з порожніми тарілками. Я настільки сильно нервувала, що з'їла абсолютно все.

- Мила, не гнівайся на батька.

- Я не злюся, - зізналася їй. І це була щира правда. Про крісло я не переживала зовсім. Та й батько його тут же полагодив.

- Ми сьогодні йдемо до Фанніганів, - раптом промовила мати на порозі, - Тому ти залишишся сьогодні тільки з Пітером. Мила, прошу, не виходь зі своєї кімнати без особливої ​​потреби.

Щоб не збрехати, я легенько кивнула.

Через годину батьки пішли, і я видихнула з полегшенням. Весь цей час я не знаходила собі місця. Ходила по кімнаті і щомиті дивилася на годинника.

Потім швидко влізла в теплу шубку і шапку. Тихенько відчинила двері і мишкою вискочила з величезного будинку.

Кайл чекав мене неподалік.

- Привіт, ікластику!

- Привіт, мордастику! - в тон йому відповіла я.

- Ти запізнилася, - він нахилив голову і уважно на мене подивився.

Я опустила очі.

- Мені влетіло за крісло.

- Нічого, зламане крісло - це дрібниця. Ти готова?

Я впевнено закивала.

- Чудово. Тоді підемо.

На вулиці не було людей. Жили ми в такому районі, де вечірні відвідувачі дуже рідкісні. Цікаво, а де живе Кайл? Однак, дивлячись на старе, поношене пальто, я розуміла, що навряд чи десь поблизу.

- Кайле, - відгукнулася я, - Невже немає більше виходу? Тому що якщо нас зловлять ... Або якщо там і правда живуть вампіри, і вони нікуди не поїхали ...

- Все буде нормально, - відрізав хлопчисько, раптово зупинившись. - Ти, у всякому разі, нічого не порушиш. У будинок ти не підеш, а з рештою я впораюся сам.

Я гмикнула.

- Ти хоч ліхтарик взяв?

У відповідь він тільки смикнув мене за косичку, яка визирала з-під теплого шарфу.

- Гей, - обурилася я пошепки. - Ти що коїш?

- Насолоджуюся останніми митями, - чесно зізнався він і посміхнувся.

А сил ображатися на нього не було. Замість цього я чомусь почервоніла.

Через п'ять хвилин ми завернули на потрібну вулицю і постали перед тим самим загадковим будинком.

Кайл відчинив хвіртку, і від того вона відгукнулася моторошним скрипом. Ми щодуху помчали на веранду, в надії, що сусіди не звернуть увагу на дивні звуки, хоч і не були впевнені, що це хтось чув, крім нас двох.

На сходинках я похитнулася, і якби не Кайл, то перерахувала б я їх своїми нещасними кволими реберцями. Але хлопчисько зреагував миттєво - вхопив мене за руку і потягнув на себе, я ж важко дихала від переляку і слинила його пальто.

- Припини, - він відсторонився і жартівливо клацнув мене по носі, - Це у вас є прислуга, яка все відчистить, а мені доведеться позбавлятися від твоєї слини самостійно.

Я тихенько захихотіла. Так, це був м'який жарт, але мені було страшно, тому я тільки і могла сміятися і прикривати рота рукою.

Кайл озирнувся навколо.

- Тихо, - прошепотів він, - Раптом вони і справді не поїхали?

У мене розширилися очі, але він, зрозумівши, що тільки лякає мене цим, м'яко поплескав мене по плечу.

- Та дурниці це, дивись, ніде немає світла. Спати ще занадто рано, ти тут поки постій, і дивись, - він наблизив своє обличчя до мого, - В обидва дивись.

Я тільки кивнула. Якщо вже моє завдання дивитися, значить, я так і зроблю!

Кайл потер руки, зігріваючи їх.

- Коли ти повернешся, - сказала я, - Не важливо, знайдеш ти скарб чи ні, але я подарую тобі рукавиці.

Кайл кивнув і посміхнувся.

- Подаруєш, Елайзо. Тільки носити я їх не стану. У золоту рамочку повішу і буду милуватися подарунком самої міс Дервіг.

Я жартівливо стукнула його по плечу.

- Йди вже.

Хлопчисько миттю посерйознішав.

- Я постараюся обшукати все швидко. А ти поки сховайся за колоною. З вулиці тебе можуть помітити. Он як ікла світяться!

Я фиркнула і відвернулася.

Вміє ж зіпсувати все!