1

- Елайзо, негайно спускайся! - прогуркотів батьківський голос на весь будинок. Дивно, але батька було чутно завжди, де б я не перебувала: хоч в своїй кімнаті за зачиненими дверима, хоч на горищі, граючись з павуками.

- Іду, - пискнула я, ніби сама для себе. Іноді я боялася так сильно покарання, що не дозволила б своїй совісті з'їсти себе заживо, ось і слова сказала тільки для власного заспокоєння. Тому швиденько накинула на плечі теплу пухнасту шаль - в коридорах нашого будинку іноді було холодно. Особливо взимку, коли камін горів тільки в кімнаті та в вітальні.

За кілька кроків добігла до сходів, і тільки потім пригальмувала - виховання вимагало, щоб леді не ходила, а пливла по повітрю.

- Елайзо, - невдоволено промовив батько, як тільки побачив мене на самому верху, - До тебе прийшли.

Я відкрила рота, щоб запитати, хто саме, але в холі тут же з'явилася мати.

- Доню, до тебе прийшов ... друг, - батько після цих слів невдоволено скривився і зітхнув.

Я ж здивувалася - у Нордасі у мене зроду не було друзів. Я, звичайно, знала кількох дівчаток та хлопчиків, але ні з ким з них не дружила. А один з тієї компанії, в яку не захотіли приймати мене, і зовсім наді мною знущався. Не було ні дня, щоб мені не перевернули тарілку з обідом в шкільній їдальні, не смикнули за коси або не поставили підніжку.

Тому моє здивування було цілком обгрунтованим. І через це слово «друг», я ніби випала з реальності, намагаючись придумати, хто ж може чекати мене в у вітальні.

Пройшла ціла хвилина, перш ніж я вирішила спуститися вниз. Батько невдоволено фиркнув, і мати, в тон йому скривилася, наче відкусила від кислого яблука. Батьки попередили, що піднімуться до себе, а нас з моїм «другом» залишать наодинці.

Вклонившись на знак поваги, я сильніше закуталася в шаль і вийшла в хол, який вів до вітальні.

А ось там мене чекав справжнісінький сюрприз. Повернувшись до вогню, стояв Кайл Ерріх.

- Що ти тут забув? - насупилась я і відступила на кілька кроків назад.

Хлопчисько повернувся, і я вкотре втупилася на таке ненависне для мене обличчя - все в ластовинні, і розміром в величезний гарбуз. Через його габарити я завжди подумки називала його не інакше, як «мордастик». Він про це знав, тому називав мене «ікластиком». Щиро кажучи, наші дитячі, але не менш образливі прізвиська нам дуже підходили.

У нього була величезна голова з не менш величезним тілом, на тлі якого я виглядала ще більш тонкою та ікластою. А якщо вже зовсім справедливо оцінювати мою зовнішність, то цей безсовісний мав рацію - у мене з самого народження довші, загостреніші ікла, ніж у інших дітей. Чому я народилася саме такою, мені не пояснювали. І тільки іноді я помічала, що і у батька з матір'ю такий же комплект зубів. Тому і зовсім не відчувала ніяких комплексів до того часу, коли не познайомиться з мордастеньким Кайлом.

- Тебе забув, - широко посміхнувся хлопчисько і ліниво розвалився в кріслі. Задумай він потовстішати ще на кілька кілограмів, навіть в величезне антикварне крісло розміром з Нордас, він ніяк не влізе.

- Так, як ти! - спалахнула я миттєво від усвідомлення того, що цей нахаба не побоявся увалитися в мій будинок і ... Злість настільки сильно охопила мій розум, що я втратила дар мови, тільки стискала маленькі кулачки і трясла ними в німій погрозі.

Кайл ж гучно засміявся.

- Боги, Елайзо, ти така смішна, - крізь сміх визнав він. - Я всього лише прийшов до тебе у нагальній справі. Хлопчисько взяв з вази пригорщу цукерок і висипав їх собі на коліна. Я ж наче уві сні спостерігала, як він розгортає фантик і недбало кидає його на підлогу.

Здається, мені потрібна була всього секунда - миттєво дострибати до цього нахаби і застрибнути на нього зверху. Однією рукою я потягнула його за вухо, щоб він відкрив свій мерзенний рот, а другою схопила не менше п'яти цукерок, що ще залишалися у хлопчиська, і з неприхованим задоволенням запхнула їх йому в рота. Наостанок ми обидва плюхнулися на підлогу, перевернувши крісло, яке не витримало такої стрімкої атаки - у нього зламалася ніжка.

Ми обидва розчервонілися - я важко дихала, піднявшись, але не встаючи з килима, а Кайл не кліпаючи, з розширеними від жаху очима, дивився на мене, не забуваючи відпльовуватися від цукерок.

- Ти божевільна! - раптом із захопленням проголосив він, виплюнувши останню цукерку, - Дивовижно, це те, що треба!

- Забирайся геть! - я ніби й не помітила його реакції, перебуваючи в полоні своїх емоцій. А там змішалося все на світі: і страх, що мені влетить від батька, і неймовірне полегшення, що я нарешті помстилася цьому негідникові.

- Ну... Ні! - нахабно відповів Кайл, піднімаючись з підлоги.

- Знову цукерок хочеш?

Він посміхнувся. Вперше за той час, що я його знаю, майже по-доброму.

- Елайзо, ти мені підходиш!

Мене знову затрясло, а хлопчисько, побачивши, що я знову готова на нього напасти, витягнув вперед руки і часто-часто ними замахав, сміючись:

- Не треба, я другий раз цього не переживу.

- А тобі і не потрібно, - випалила я, встаючи і обтрушуючи коліна. Вони боліли. Так що я дошкандибала до виходу і через силу додала, - Іди, по-хорошому, йди.