Глава 9

Кімната Злати, яка зазвичай здавалася їй просторим і холодним прихистком, раптом стала тісною. Стіни ніби посунулися ближче, повітря загусло, а звична тиша її особистого простору розчинилася в чужій присутності. У тьмяному світлі настільної лампи четверо підлітків нагадували змовників, що зібралися навколо небезпечної таємниці.

Злата раптом уперше побачила свою кімнату чужими очима — надто акуратно розставлені книжки, рівні стоси зошитів, ідеально застелене ліжко, наче в готелі. Кожен предмет ніби свідчив проти неї, оголюючи самотність, у якій вона жила останні місяці.

У центрі уваги був Руслан — хлопець на кілька років старший за інших, із чіпким поглядом і довгими пальцями, що зараз швидко літали над клавіатурою її ігрового ноутбука. Його рухи були точними, економними, майже хірургічними. Він майже не розмовляв, лише зрідка видавав невиразне «хм» або коротко примружувався, дивлячись на рядки програмного коду, що бігли екраном.

На екрані миготіли вікна, змінювалися таблиці, з’являлися незрозумілі графіки та рядки системних логів. Іноді курсор завмирав на секунду — і тоді серце Злати теж зупинялося, — після чого Руслан знову починав друкувати швидше, ніби наздоганяючи вислизлу думку.

Кожне його «хмикання» віддавалося в грудях Злати потужним електричним розрядом: надія, що досі дрімала на самому дні душі, почала розгоратися, обпікаючи зсередини. Вона ловила кожен рух його рук, кожен жест, кожен погляд на екран, ніби за цими ледь помітними сигналами можна було вгадати долю батька.

Вова завмер за спиною Руслана, нависнувши над ним, мов відданий зброєносець. Зазвичай рухливе обличчя хлопця тепер було застиглою маскою граничної зосередженості — він ловив кожен рух хакера, ніби сам намагався розшифрувати цифрову таємницю. Іноді він ледь помітно розтуляв рота, ніби хотів щось сказати, але відразу стримувався, боячись злякати мить.

Марк, на відміну від інших, не поспішав втуплюватися в екран. Він повільно ходив кімнатою, вивчаючи простір, який Злата так ретельно оберігала від чужих очей. Його погляд ковзав по корінцях книжок, затримувався на старих фотографіях, на забутій на тумбочці шпильці, на краєвиді з вікна на нічний Слов’янськ, де рідкісні вогні будинків губилися в зимовій темряві.

Здавалося, він намагався скласти образ «справжньої Злати» з цих дрібниць — із речей, до яких вона настільки звикла, що перестала їх помічати. І від цього їй ставало ніяково. Вона ловила себе на тому, що дедалі частіше переводить погляд із його спокійного обличчя на зосереджену постать Руслана, ніби розриваючись між тривогою та дивним відчуттям спокою.

Тишу порушував лише рівномірний гул кулера, сухе клацання клавіш і рідкісні кліки миші. Десь за вікном завивав вітер, час від часу жбурляючи у скло жмені сухого снігу.

Злата відчувала, як німіють кінчики пальців. Вона зчепила руки, щоб приховати тремтіння, але це не допомагало. У цій кімнаті зараз вирішувалося не просто її майбутнє — тут вирішувалася доля її батька, чиє чесне життя було запаковане в кілька гігабайтів брехні.

Руслан раптом зупинився, насупився й швидко відкрив ще одне вікно. На екрані спалахнули рядки коду, потім довгий список файлів.

— Хм…

Він щось швидко надрукував, запустив перевірку. Смужка завантаження повільно поповзла праворуч.

Секунди тягнулися болісно довго.

Вова шумно втягнув повітря.

Злата майже фізично відчувала, як час сповільнюється, перетворюючись на густу в’язку масу, у якій тонуть думки й дихання.

— Ну що там, Руслане? Не томи, — нарешті не витримав Вова, коли пауза затяглася до дзвону у вухах.

Руслан не відповів одразу. Він ще кілька секунд дивився на екран, ніби звіряючи невидимі деталі, потім відкинувся на спинку стільця, потер перенісся й нарешті повернув екран так, щоб усім було видно дерево папок.

— Ювелірна робота, — тихо промовив він, і Злата здригнулася від його голосу, що прозвучав несподівано гучно в тиші кімнати. — Файли не просто «закинули». Їх інтегрували в систему так, щоб вони виглядали як частина старих архівів.

Він збільшив один із розділів, показуючи вкладені папки, дати створення, системні позначки.

— Дивись: часові мітки підмінені, структура збігається з внутрішніми каталогами. Дуже акуратно.

Він зробив багатозначну паузу, і Злата відчула, як надія всередині перетворюється на тугий вузол.

— Але… той, хто це робив, надто самовпевнений. Він залишив підпис.

— Підпис? — перепитав Марк, роблячи крок до столу й кладучи руку Златі на плече.

Його долоня була теплою і важкою, і цей дотик став для неї єдиним якорем в океані паніки. Вона навіть не помітила, як трохи прихилилася до нього, ніби намагаючись утриматися на поверхні.

— Цифровий підпис носія, — кивнув Руслан, не відриваючи погляду від монітора. — Золотарьова, дивись сюди.

Він ткнув пальцем в екран, де серед стовпців системного логу світилася дата й точний час: 24 вересня, 16:22.

Цифри холодно сяяли на чорному тлі, мов вирок.

— Хтось вставив флешку саме в цей момент. За три хвилини в папку «Архів» залетів увесь цей мотлох. Хто мав доступ до ноута в цей час, той і «поховав» твого батька. Згадуй.

Злата подалася вперед, майже торкаючись екрана. Цифри розпливалися перед очима, але вона продовжувала вдивлятися в них, ніби могла силою волі змусити їх змінитися.

24 вересня.

16:22.

Свідомість судомно перебирала спогади. Спершу — порожнеча. Потім уривки: світло у вікні, звук чайника, чийсь сміх у коридорі, грюкання вхідних дверей. Картини спалахували й гасли, не складаючись у цілісний образ.

Вона завмерла, на лобі прорізалася зморшка, дихання стало неглибоким. Минуло кілька секунд болісного очікування, перш ніж її зіниці різко розширилися.

У пам’яті раптом виринуло все — надто ясно, надто чітко.

— Що? — вихопилося у Вови, який першим помітив зміну в її обличчі.

Марк теж зробив крок ближче, не зводячи з неї уважного, важкого погляду. Він бачив: здогадка вдарила її навідліг.