Глава 8

Через три дні після того вечора на мосту пішов перший сніг. Він падав великими, пухнастими пластівцями, за лічені години вкриваючи сірі вулиці й перетворюючи курортне місто на казку. Ще за день ударив перший справжній мороз — із тих, що щипають за ніс і змушують подих вириватися з рота густими хмарами.

Злата весь тиждень почувалася не у своїй тарілці. Той поцілунок на мосту безкінечно прокручувався в її голові, заважаючи зосередитися на уроках. Усе здавалося надто складним: її почуття, невизначеність майбутнього і цей дивний хлопець, який перевернув її життя. У школі вона щосили намагалася тримати дистанцію, напускаючи на себе звичний вигляд «крижаної принцеси», але виходило це вкрай погано.

Марк був наполегливий і зовсім не збирався грати в «просто друзів». Кілька разів він таки перехоплював її в порожніх коридорах, і Златі довелося визнати, що її опір тане швидше, ніж сніжинка на долоні. Швидкі, украдькома вкрадені шкільні поцілунки лише додавали безладу в її думках і остаточно збивали з пантелику.

Наприкінці тижня, коли замети вже впевнено зайняли узбіччя доріг, однокласниці просто поставили її перед фактом:

— У суботу їдемо до лісу. Збір о десятій.

Для столичної дівчини, чий максимум зимового відпочинку обмежувався ковзанкою в центрі Києва, така заява звучала дико.

— До лісу? У мороз? Навіщо? — Злата намагалася обурюватися, але розпитування майже нічого не дали.

Дивлячись на задоволену фізіономію Марка, вона чудово розуміла, кому дякувати за цю авантюру — і за дружнє мовчання інших.

Цікавість вкотре перемогла обережність, і в суботу в призначений час Злата була готова. Вона вдягла найтепліший светр і щільну куртку, сподіваючись, що не перетвориться на бурульку через п’ять хвилин після виходу до лісу.

Вийшовши до під’їзду, вона завмерла, вдивляючись у засніжену вулицю. Тиша зимового ранку була майже відчутною — чистою, крихкою, мов скло. За хвилин десять її розірвав гул моторів: до під’їзду хвацько підкотили дві машини, здіймаючи хмари снігового пилу.

З переднього сидіння першої машини висунувся Марк, сяючи усмішкою:

— Застрибуй, красуне! Ліс не чекає!

Злата забралася на заднє сидіння, і її одразу огорнула хвиля тепла, запахи мандаринів і гучний сміх. У машині вже сиділи Оля і Таня, а поруч із водієм — Марк. За кермом, на чимале здивування Злати, виявився Вадим Ісаков, який зазвичай тримався осторонь. У другій машині, що наполегливо сигналiла позаду, вгадувався невгамовний Вова Толкачов — він уже щосили розмахував із вікна термосом, ледь не впускаючи його в замет.

— Ти якраз вчасно! Ми вже думали, що доведеться виманювати тебе з під’їзду гарячим шоколадом, — Оля посунулася, звільняючи місце.

— Я все ще не розумію, що ми будемо робити в лісі в такий холод, — пробурмотіла Злата, поправляючи шапку й відчуваючи, як скло починає запотівати від їхнього дихання.

Марк обернувся з переднього сидіння. Його очі азартно блищали, а на губах грала та сама напівусмішка, від якої в Злати всередині все завмирало.

— Побачиш, — коротко кинув він.

Машина плавно рушила з місця.

Дорога в бік Словкурорту зайняла близько двадцяти хвилин. Коли попереду стіною виріс сосновий бір, машини звернули з траси й заглибилися в ліс. Було видно, що засніженою стежкою вони сьогодні далеко не перші: глибокі колії вели кудись у саме серце лісу. Поїздка лісовими хащами тривала недовго, і невдовзі обидві машини зупинилися біля невеликої галявини, захищеної від вітру.

Далі все почало відбуватися так швидко, що Злата ледве встигала переводити погляд з одного однокласника на іншого. З гучним, багатоголосим вигуком: «Кла-а-ас!» — хлопці й дівчата дружно висипали з машин.

Тиша зимового лісу миттєво вибухнула шумом і сміхом. Вадим і Вова взялися розчищати місце під багаття, і вже за кілька хвилин у небо зметнулися перші руді язики полум’я, облизуючи сухі соснові гілки. Із багажника машини Ісакова дістали складний дерев’яний стіл і стільці. На столі, немов за помахом чарівної палички, з’явилася ціла гора провізії: домашні соління, нарізане сало, термос із чаєм і навіть пляшка вина, дбайливо загорнута в рушник.

Злата стояла осторонь, спостерігаючи за тим, що відбувається, з відкритим від подиву ротом. Величні хвойні дерева, важко схиливши гілки під тягарем снігу, білосніжна незаймана галявина й ця стихійна, радісна метушня біля багаття захоплювали її цілком. Це зовсім не нагадувало пафосні київські пікніки — тут було щось первісне, живе й по-справжньому щире.

— Золотарьова, не стій, замерзнеш! — почула вона бадьорий голос Вадима Ісакова. — Хапай тарілки, допомагай дівчатам. У нас тут самообслуговування!

Злата струснула головою, відганяючи заціпеніння, і рішуче крокувала до столу. Холод більше не лякав її — тепло багаття й сміх друзів зігрівали краще за будь-який камін.

Наступні кілька годин промайнули, мов у прискореній перемотці. Злата й не помітила, як повністю влилася в цей ритм: вона різала хліб, сміялася з нескінченних байок Вови й разом з усіма притупувала під музику, що лунала з колонки, загорнутої в куртку. Зимовий ліс перестав бути лячним — він став яскравою, живою декорацією до найвеселішого дня в її житті. Вони навіть влаштували імпровізовані танці на втоптаному снігу, а потім галасливою юрбою спустилися до озера. Там, серед дзвінкої тиші й засніжених очеретів, Злата на мить відчула себе героїнею старої казки, ніби сам ліс шепотів їй щось чарівне.

Та коли сутінки почали поволі опускатися на верхівки сосен, а мороз посилився, всі знову потягнулися до вогню. Шум поступово стих. Хлопці й дівчата сиділи на складних стільцях і колодах, зачаровано спостерігаючи, як танцюють іскри багаття. Вадим і Вова про щось тихо перемовлялися осторонь, а Марк підсів до Злати. У рудому світлі полум’я його обличчя здавалося витесаним із каменю, але в очах світилися м’якість і увага, від яких Злата мимоволі завмирала.

Він довго мовчав, ворушачи вугілля палицею, а потім, не обертаючись, поставив запитання, на яке Злата чекала й водночас боялася відповісти: