Глава 7

Недільний похід на ринок виявився ще тим випробуванням. Пронизливий листопадовий вітер так і норовив забратися під куртку, а натовп у центральних рядах був таким щільним, що Златі доводилося буквально маневрувати між прилавками. Повітря було просякнуте запахами солінь, дешевого турецького трикотажу та специфічним ароматом сирого асфальту. Злата повільно пробиралася крізь натовп, акуратно складаючи в пакет куплені продукти.

Вона зловила себе на думці, що вже кілька хвилин іде з дурнуватою усмішкою на обличчі. Перед очима й досі стояв Вова, який тікав рачки, і Ліля в кедах, що летіла зі сцени. Цей спогад зігрівав краще за тьмяне осіннє сонце, і навіть важкість пакета з картоплею здавалася майже непомітною.

Обминаючи прилавок із горами спецій, вона раптом наштовхнулася на високу постать. Ледь не врізавшись у чиїсь груди, Злата різко зупинилася й підвела погляд.

— Обережніше, новенька. А то пакет упустиш, і всі покупки доведеться збирати з підлоги, — пролунав знайомий голос із хрипотою.

Перед нею стояв Марк. В одній руці він тримав щільний подарунковий пакет, у якому вгадувалися гострі кути великої коробки, а в іншій — пишний букет квітів, загорнутий у цупкий папір, що захищав пелюстки від листопадового холоду.

— Ого, — Злата примружилася, і на її губах з’явилася насмішкувата усмішка. — Це що, офіційне визнання заслуг? Вдячні глядачі вручили за вчорашній тріумф «немовляти»? Чи ти так зібрався перепрошувати у Лілі за її стрибок зі сцени?

Марк хмикнув, кинувши короткий погляд на букет, але в його очах не було звичного глузування.

— Мрій. Глядачі досі гикають від сміху — їм не до квітів. Це для іншого випадку.

— Невже в головного режисера «клаптикового королівства» побачення? — підколола вона, поправляючи ручку пакета.

— Бери вище, — Марк на мить посерйознішав. — До речі, які плани на сьогодні? Крім того, щоб гордо нести провізію додому.

— Та наче ніяких, — обережно відповіла Злата, відчуваючи, як усередині шпигнула цікавість. — Збиралася зайнятися уроками, але план так собі.

— Уроки зачекають. Ходімо зі мною. На день народження.

Злата завмерла. Такого повороту вона не очікувала. Піти з ним кудись за межі школи, до незнайомих людей… Це було несподівано і чомусь хвилювало.

— На день народження? — перепитала вона, намагаючись говорити байдуже. — Гаразд. Чому б і ні? Усе краще, ніж фізика.

Зробивши крок слідом за ним, вона схаменулася:

— Зачекай. А до кого ми йдемо?

Марк зупинився, обернувся й подивився на неї дивним, важко читаним поглядом. На його губах з’явилася загадкова напівусмішка.

— Сюрприз.

У душі дівчини одразу ворухнулося недобре передчуття. «Сюрпризи» Марка зазвичай межували з катастрофою або перевіркою на міцність. Вона подивилася на коробку, на букет, на серйозний профіль хлопця — і всередині все стиснулося. Цей день явно переставав бути звичайною осінньою неділею.

Марк по-господарськи перехопив у неї важкий пакет із покупками, і вони рушили в бік житлового масиву. Злата йшла поруч, почуваючись трохи дивно: ось вона — учорашня столична штучка — іде Слов’янськом із місцевим «режисером», який тягне її картоплю в одній руці й святковий букет — в іншій. Ця безглузда, майже домашня сцена чомусь викликала в неї тиху усмішку.

Біля підніжжя сірої дев’ятиповерхівки, де жила тітка Лариса, Марк зупинився.

— Далі я сама впораюся, — Злата забрала пакет. — Почекаєш? Я швидко.

— Постарайся, — Марк притулився до фарбованих металевих дверей під’їзду. — А то листопад — не найкращий місяць для медитацій на свіжому повітрі.

Злата злетіла на потрібний поверх, ледве дочекавшись ліфта. Вдома вона впоралася в рекордно стислі терміни: жбурнула пакети на кухонний стіл під здивований погляд тітки, шмигнула до своєї кімнати й зупинилася перед дзеркалом.

Відображення зустріло її гарячковим блиском очей і ледь помітним рум’янцем на щоках. Вона швидко скинула «ринкові» джинси, обрала ефектніше вбрання, прибережене для особливого випадку, і кількома точними рухами підправила макіяж. Серце чомусь билося швидше, ніж зазвичай — ніби вона поспішала не просто на день народження, а назустріч чомусь невідомому.

Коли вона вибігла з під’їзду, Марк стояв біля лавки, ліниво розглядаючи носки своїх черевиків. Побачивши її, він на мить завмер. Його погляд повільно ковзнув по її фігурі, і в цій короткій мовчанці Злата прочитала значно більше, ніж у всіх його колючих жартах. Однак хлопець одразу взяв себе в руки.

— Браво, новенька. Я думав, устигну постаріти, поки ти обереш між «гарно» й «дуже гарно», — хмикнув він, ховаючи букет від різкого пориву вітру.

Злата лише пирхнула, поправляючи волосся, яке вітер одразу ж спробував перетворити на художній безлад.

— То куди ми все-таки йдемо? — запитала вона, коли вони вийшли на тротуар.

— Туди, — Марк кивнув у бік центру.

Злата примружилася, вдивляючись у масивний силует будівлі, що в сірому листопадовому серпанку здавався старим сплячим звіром. Однак, усупереч її очікуванням, вони не звернули до центрального входу. Марк упевнено повів її вглиб дворів, до звичайної дев’ятиповерхівки, що стояла трохи осторонь.

Дорогу вони подолали швидко. Мовчки зайшли до п’ятого під’їзду, дочекалися брязкотливого ліфта й піднялися на сьомий поверх. Марк, не вагаючись ані секунди, підійшов до одних із дверей і впевнено натиснув на дзвінок. Раз, другий, третій…

Злата поправила комір свого білосніжного пальтечка, відчуваючи, як усередині наростає роздратування. «Сюрприз» починав здаватися їй якоюсь сумнівною витівкою. Вона вже була готова зустріти будь-кого — від місцевої «золотої молоді» до суворих родичів Марка.

Але коли двері відчинилися, вся її впевненість миттєво зникла. Єдиним бажанням дівчини в цю мить було як слід надавати Маркові… або просто провалитися крізь старий лінолеум сходового майданчика.

У дверному прорізі, замість очікуваних ровесників чи незнайомців, стояла й променисто усміхалася Галина Володимирівна — їхня вчителька фізкультури.