Глава 6

Актова зала школи №13 сьогодні нагадувала розворушений, але щасливий мурашник. Глядачів набилося стільки, що яблуку ніде було впасти: батьки товпилися в проходах, учителі в парадних костюмах чинно сиділи в перших рядах, а на гальорці старшокласники створювали постійний гул. Повітря, густе від запаху лаку для волосся й казенного паркету, тремтіло від нетерпіння.

Свято відкрили молодші класи. Сцену заповнювали зграйки першачків у білосніжних бантах, які старанно декламували вірші, вишукуючи в залі очима мам і тат. Кожен номер супроводжувався щирим захватом — тут, у Слов’янську, вміли радіти своїм дітям так, ніби кожен із них був щонайменше світовою зіркою.

Злата сиділа в самісінькій гущі одинадцятого «А», відчуваючи, як усередині тугою пружиною стискається очікування. Долоні злегка зволожилися, а погляд раз у раз повертався до важкої оксамитової завіси. Там, за лаштунками, зараз перебував Марк. Вона знала: їхній вихід — наступний. Серце билося так сильно, що віддавалося десь у горлі.

«Пора», — промайнуло в неї в голові, коли світло в залі згасло.

На сцену вийшла Світлана Півень. Злата знала, що Світлана співає, але не могла уявити, як. Чистий, дивовижно сильний голос наповнив простір, торкнувся стін і піднявся під саму стелю, повертаючись до слухачів м’якою хвилею. У ньому звучала така щирість, що по шкірі побігли мурашки.

Пісня була про матір. Про найдорожчу людину, яку Злата втратила так давно, що риси обличчя вже почали стиратися з пам’яті. Але зараз, під звуки Світланиного голосу, спогади ожили: тепло рук, тихий сміх і те саме відчуття повної захищеності, яке, здавалося, неможливо повернути. Це була не просто музика — це був живий смуток. Зала притихла. Навіть найгаласливіші старшокласники завмерли, боячись злякати це крихке звучання.

Коли остання нота розтанула в повітрі, зависла коротка, майже священна тиша, а потім зал буквально вибухнув оплесками. Злата непомітно витерла сльозу, відчуваючи, як усередині все ще тремтить натягнута струна.

Світлана, збентежена тріумфом, низько вклонилася й попрямувала до лаштунків. Вона зробила три впевнені кроки, але раптом завмерла. Її обличчя витягнулося, а очі округлилися від подиву. Вона втупилася в темряву бокового проходу, ніби побачила щось, що не піддавалося жодній логіці. Світлана обережно відступила назад, швидко перехрестилася — машинально, майже відчайдушно — і, різко розвернувшись, майже бігцем зникла за протилежними лаштунками.

***

Залою прокотився здивований шепіт. Злата подалася вперед, вдивляючись у ту частину сцени, яка так налякала подругу.

— Що там таке?.. — прошепотіла Оля, мертвою хваткою вчепившись у руку Злати.

І тут тишу прорізав звук, від якого зуби зани́ли навіть у останніх рядах. Це був скрип, що долинав ніби з самих глибин пекла: сухий, надривний, металевий. Раз, другий, третій… А потім із бокового проходу у світло софітів урочисто виплив синій дитячий візок. Це був справжній антикваріат — із тих громіздких моделей радянських часів, у яких колись возили немовлят.

Але зараз у ньому розвалився пасажир, від вигляду якого у Злати перехопило подих. Це був Володя Толкачов. Один із найвищих хлопців у класі тепер зображав «крихітку». Волохата нога однокласника безцеремонно звисала через край і майже торкалася колеса. Особливого сюрреалізму картині надавала натягнута на величезну стопу крихітна в’язана шкарпетка з милими дитячими візерунками.

На голові Володі красувався мереживний чепчик, зав’язки якого буквально врізалися в його потрійне підборіддя, а в роті стирчала соска. Горе-малюк смоктав її так інтенсивно, що його щоки ходили ходором. Бідний візок явно не був розрахований на атлета вагою під дев’яносто кілограмів: широкі плечі Толкачова загрозливо вигнули дашок, тулуб ледве втиснувся в люльку, а голова стирчала назовні, як у перерослого зозуленяти в чужому гнізді.

Екіпаж приводила в рух Ліля Сезоненко. Переодягнена в «бадьору бабусю» — у квітчастій хустці й спідниці до п’ят, — вона штовхала цей транспорт із таким завзяттям, ніби брала участь у перегонах на виживання. Щоправда, пересуванню це допомагало мало. Залізні опори візка небезпечно прогнулися, колеса роз’їхалися вбік під кутом, що суперечив усім законам фізики, і кожен оберт супроводжувався тим самим несамовитим скрипом.

Судячи з розширених очей Вови й того, як він вчепився в бортики своїми величезними лапами, він у цей момент не грав роль — він щиро молився всім богам механіки, щоб ця конструкція не розвалилася просто посеред сцени, поховавши його під уламками синього дерматину.

Зал вибухнув. Першим не витримав Богдан, чий регіт громом прокотився під стелею, а за секунду до нього приєдналися всі: і першачки, і суворі вчителі, і навіть Лариса Петрівна, яка намагалася прикрити рот долонею, але її плечі дрібно тремтіли.

Злата дивилася на цю процесію, відчуваючи, як від сміху починають боліти ребра.

— Марк… — простогнала вона крізь сльози. — Ну ти й садист.

А «бабуся» Ліля тим часом, зберігаючи абсолютно незворушне обличчя, продовжувала свій шлях до центру сцени. Поки зал заходився від захвату від скрипучого виття, з протилежного краю, неквапливо прогулюючись, з’явився Саша Соколов.

Саша вжився в роль «інтелігентного перехожого» на всі сто: на ньому був дідусів плащ явно на три розміри більший, на носі красувалися окуляри без скла, а в руках він із гідністю тримав складену газету. Саша крокував так поважно, ніби йшов не шкільною сценою, а Єлисейськими полями.

Але вся увага глядачів миттєво переключилася на його «супутницю». Наташа Капота, яка зображала собаку, перевершила всі очікування. Дівчина була вдягнена в обтислий коричневий спортивний костюм, до якого ззаду був пришитий хвіст зі старого хутряного коміра. На голові в неї красувався обруч із вухами з чорних шкарпеток. Найепічнішим був повідець — Саша вів її на товстій білизняній мотузці, що кріпилася до яскраво-рожевого нашийника.

Наташа рухалася навкарачки з таким завзяттям, що її коліна глухо стукали по паркету. Вона раз у раз зупинялася й демонстративно «принюхувалася» до першого ряду вчителів. Коли ці дві процесії зрівнялися в центрі сцени, глядачі затамували подих.