Глава 4

Злата насилу досиділа до кінця уроку сама. Вільне місце поруч здавалося неприродно порожнім, ніби з простору вирізали шматок живого шуму й руху, до якого вона вже встигла звикнути. Віктор Миколайович, захоплений розбором книги, наче й не помітив зникнення одного з учнів, а Марк так і не з’явився до самого дзвінка.

Злата кілька разів ловила себе на тому, що мимоволі позирає на двері, очікуючи, що він ось-ось повернеться з якимось черговим зухвалим коментарем або насмішкуватою усмішкою. Але двері залишалися зачиненими.

Чому її це взагалі хвилює?

Вона роздратовано перегорнула сторінку підручника, намагаючись зосередитися на тексті, але думки вперто поверталися до сусіда по парті. Його раптовий вихід, дивний погляд перед тим, як піти… Усе це залишало легке, незрозуміле занепокоєння.

Ледь деренчливий звук сповістив про перерву, і Злата, не витримавши, повернулася до дівчат:

— Він що… образився?

— Хто? Марк? — запитанням на запитання відповіла Іра Швець, ще одна однокласниця. Вона обернулася, блиснувши допитливим поглядом. — Цей — навряд чи. У нього шкіра товстіша, ніж стіни в нашій школі. А що ти йому такого сказала?

— Назвала балакуном, — зізналася Злата, виходячи в коридор слідом за Оленою й Олею.

— Яке точне спостереження! — розсміялася Олена, поправляючи сумку на плечі. — Язик у нього справді добре підвішений. Але зазвичай він…

Договорити вона не встигла.

Між нею і Златою, немов нізвідки, виникла міцна рука з оберемком свіжих ромашок, що пахли полем і прохолодним осіннім повітрям. З іншого боку перед обличчям Злати матеріалізувалася гарна коробка цукерок.

Злата на мить завмерла, кліпаючи віями. Потік учнів навколо них ніби сповільнився, розчинившись у шумі кроків і голосів десь на задньому плані.

— Е-е… Я… — лише й змогла вимовити вона.

— Це тобі, новенька! — пролунав над вухом знайомий голос із легкою хрипотою. — З першим днем у нашій «школі». Щоб життя в клаптиковому королівстві не здавалося таким прісним.

Злата повільно прийняла квіти. Ромашки були холодні, вологі, ніби їх щойно дістали з води. На тонких стеблах ще тремтіли прозорі краплі.

— Дякую… — промовила вона, відчуваючи, як щоки зрадницьки спалахнули. — Ти заради цього з класу втік?

— Ну так, — Марк знизав плечима, ніби йшлося про щось зовсім звичайне. — За сім хвилин звідси є базар. Там бабуся квітами торгує. Довелося поквапитися, поки все не розібрали.

Він говорив спокійно, без тіні пафосу, ніби цей імпульсивний вчинок не коштував йому ні зусиль, ні часу. І саме ця простота чомусь зворушила Злату сильніше за будь-які гучні жести.

У грудях несподівано стало тепло й трохи тривожно — надто швидко ця людина вторгалася в її простір, надто легко руйнувала вибудувану нею обережність.

— Ого, як романтично! — Олена склала руки на грудях, лукаво дивлячись на Марка. — А як же інші сліпуче красиві дівчата одинадцятого «А»? Нам цукерок не належить?

— Іншим дівчатам — моя найчарівніша й найщиріша усмішка, — парирував Марк.

Його губи справді розтягнулися в тій самій обеззброюючій усмішці, від якої, здавалося, навіть вицвіла фарба на стінах коридору ставала яскравішою.

— Так нечесно! — жартівливо обурилася Оля.

— Ну, персонально тебе, Олько, можу ще в щічку цьомнути, — Марк зробив крок назустріч.

— Звісно, хочу! — Оля, не розгубившись, підставила щоку, і Марк дзвінко цьомкнув її, викликавши схвальний свист Богдана, який проходив повз.

Злата з піднятою бровою спостерігала за цим театральним дійством, намагаючись зібрати думки докупи. Марк ніби заповнював собою весь простір довкола — шумів, жартував, діяв, не залишаючи їй можливості спокійно сховатися за звичною обережністю.

Він був надто відкритим. Надто впевненим. Надто справжнім.

І це лякало.

Вона подивилася на коробку цукерок у своїх руках, потім на дівчат.

— Слухайте, а де у вас тут можна випити кави? Бажано з цими самими цукерками.

Три руки водночас, ніби за командою, витягнулися в бік сходів.

— Там! — хором відповіли подруги.

— Тоді ходімо. Кава за мій рахунок, цукерки — від «балакуна», — рішуче промовила Злата й попрямувала до сходів.

Спускаючись сходами, вона міцніше притисла до себе букет. Ромашки пахли літом — чимось теплим, сонячним і несподівано домашнім. Серед шкільної метушні вони здавалися дивно чужорідними, ніби нагадуванням про інше, спокійніше життя.

«Треба буде занести їх до тітки Лариси в кабінет», — подумала Злата. — «От уже завуч здивується. Перший день — і вже з букетом».

Ця думка викликала в неї ледь помітну усмішку.

Десь глибоко всередині, під важким шаром тривоги за батька, під страхом викриття й необхідністю постійно бути насторожі, ворухнулося майже забуте відчуття — тихе задоволення.

Вона й досі боялася. Й досі не довіряла цьому місцю до кінця. Але вперше за довгий час їй захотілося затриматися тут довше.

І це лякало її майже так само сильно, як і тішило.