Глава 3

Урок літератури мав відбутися в іншому кабінеті. Три вірні подруги, мов досвідчений криголам, упевнено розштовхали допитливих кавалерів, які прагнули ближче познайомитися з новенькою, і проклали шлях до більш охайного класу.

Тут усе разюче відрізнялося від звичної шкільної обстановки. Важкі гарні штори м’яко пропускали сонячне світло, світлі шпалери створювали відчуття простору, на стінах висіло кілька репродукцій картин, а підвіконня потопали в зелені квітів. Кімната виглядала майже затишною, майже домашньою — ніби тут навчали не лише літератури, а й прищеплювали добрий смак. Втім, після побаченого в класній кімнаті 11-А будь-який інтер’єр здався б вершиною досконалості.

Дівчата посадили Злату на вибране для неї місце й одразу оточили щільним кільцем уваги. Запитання сипалися одне за одним — швидкі, жваві, нетерплячі. Вони намагалися дізнатися все й одразу: звідки вона приїхала, чим захоплюється, чому перевелася саме сюди. Але головним, звісно, було питання, яке хвилювало їх найбільше:

— А хлопець у тебе є?

Злата лише всміхнулася кутиком губ. Вона не поспішала відкриватися — ще не вирішила, що варто розповідати про себе, а що краще залишити в таємниці. Нова школа вимагала обережності.

— Усе складно, — коротко відповіла вона на чергове запитання Тані й почала спокійно розкладати підручники, ніби цим жестом ставлячи крапку в розпитуваннях.

У цей момент стілець поруч із нею гучно відсунувся.

Вона підняла очі — і на мить затамувала подих. 

Це був той самий хлопець із вестибюля. Зблизька він здавався ще серйознішим: смаглява шкіра, густі темні брови, спокійний, упевнений погляд. У його обличчі було щось від героїв зарубіжного кіно — не показна врода, а приваблива зібраність.

— Не зайнято? — запитав він, хоча вже сів.

Голос у нього виявився низьким і спокійним, із легкою хрипотою, ніби він звик говорити впевнено й без зайвих слів.

— Взагалі-то тут сидів Богдан… — почала було Злата, але хлопець лише ледь помітно всміхнувся.

— Богдан зараз на «спецзавданні». Потерпиш мене один урок?

Злата примружилася, уважно вивчаючи сусіда. У ньому відчувалася дивна впевненість — не зухвала, але якась природна, ніби він звик займати будь-який простір, у якому з’являвся.

Вона не втрималася:

— Слухай… А я взагалі-то думала, що ти викладач. Там, унизу… ти так учнями командував.

Дівчата, які сиділи попереду, дзвінко розсміялися.

— Він наш однокласник! — крізь сміх вставила Олена. — Просто допомагає з уроками, коли вчителі хворіють.

— А, то ти в нас місцевий герой-рятівник? — із легкою насмішкою запитала Злата.

— А ти, виходить, зухвалий новачок? — миттєво парирував Марк.

Він безцеремонно відсунув її книжки, щоб зазирнути їй просто в обличчя, ніби перевіряючи її реакцію.

— Мені навіть шкода, що я пропустив твій тріумфальний вхід до класної кімнати. Вигляд у тебе, певно, був що треба.

— Ми думали, доведеться швидку викликати через культурний шок! — додала Оля й весело розсміялася.

Злата тихо засміялася, відчуваючи, як напруження всередині нарешті починає спадати.

— Це було жорстоке випробування для підліткової психіки, — пирхнула вона. — Ваш трудовик явно помилився з професією. Йому б в авангардисти.

— Він художник, він так бачить, — серйозно промовив Марк, відкриваючи зошит і виводячи дату напрочуд каліграфічним почерком. — До речі, я Марк.

— Злата.

— Я знаю, — спокійно відповів він. — Увесь одинадцятий «А» уже в курсі. Ми, схоже, джекпот зірвали — відчуваю, за твою увагу ще будуть бійки.

У його голосі звучала насмішка, але погляд залишався уважним, майже дослідливим.

Злата вже відкрила рота, щоб відповісти щось їдке, але в цей момент до класу зайшов учитель літератури — Віктор Миколайович. Розмови миттєво стихли, учні поспішно зайняли свої місця.

Злата була впевнена, що тепер зможе спокійно зосередитися на уроці. Але не так сталося, як гадалося.

Сусід по парті явно не збирався слухати викладача. Він без жодного сорому розглядав її, час від часу нахиляючись ближче й пошепки намагаючись щось вивідати, а потім почав щось малювати на аркуші.

Коли Віктор Миколайович викликав когось до дошки, Марк непомітно підсунув Златі аркуш паперу.

На ньому був схематичний начерк — її профіль із величезними стрічками у волоссі й підписом:

«Об’єкт №1: красива, розумна, незалежна».

Злата ледь стримала усмішку. Не гаючи часу, вона вихопила ручку й домалювала поруч чоловічу фігурку зі свистком на шиї та в суддівському кашкеті.

«Занадто суворо командуєш для простого смертного. І багато балакаєш», — приписала вона внизу.

Марк подивився на малюнок, тихо хмикнув і ледь помітно підморгнув їй.

— Балакаю, значить, багато? Гаразд.

Він миттю підняв руку.

— Що ти хочеш сказати, Марку? — озвався Віктор Миколайович.

— Дозвольте мені вийти.

— Урок щойно почався…

— Мені дуже треба! — промовив Марк із цілком незворушним виглядом, зображаючи крайнє нетерпіння. — До туалету.

Класом прокотився смішок.

— Гаразд, іди, — зітхнув викладач. — А то перед новенькою осоромишся.

— Дякую, — кинув Марк.

Він кинув на Злату дивний, багатозначний погляд — ніби між ними щойно відбулася якась мовчазна домовленість — і вийшов із класу.

Злата здивовано пирхнула й швидко сховала малюнок у зошит. У грудях кольнуло легке, несподіване зацікавлення.

І що це щойно було?