Глава 2

Різкий, деренчливий дзвінок на перерву змусив Злату здригнутися так, ніби хтось раптово грюкнув дверима просто в неї за спиною. Звук прокотився класом металевою хвилею, миттєво руйнуючи зосереджену тишу.

Вікторія Іванівна з діловою суворістю зачинила журнал, і тієї ж миті клас ніби випустили з-під тиску — він одразу перетворився на галасливий, живий організм. Загриміли відсунуті стільці, зашелестіли зошити, заговорили десятки голосів. Повітря наповнилося рухом і сміхом.

Злата лише збиралася перевести подих і трохи освоїтися в новому просторі, як раптом зрозуміла, що її парта несподівано стала центром тяжіння.

Три дівчини з’явилися перед нею майже одночасно — ніби матеріалізувалися зі шкільного шуму.

— Ну, привіт, Злато! Я — Олена Афанасьєва, — жваво почала симпатична шатенка з живими очима, безцеремонно присідаючи на край парти. — А це Таня й Оля. Ласкаво просимо до нашого клаптикового королівства!

Таня Бондаренко — висока, відкрита, з м’якою, приязною усмішкою — дружньо кивнула. Оля Карайченцева, навпаки, дивилася уважно й пильно: її допитливий погляд уже вивчав стрічки у волоссі новенької, ніби намагаючись розгадати їхню таємницю.

— Ти не смикайся, ми не кусаємося, — Таня м’яко поклала руку на плече Злати, її голос звучав спокійно й тепло. — Лариса Петрівна сказала — в образу не давати, але ми й самі б не дали. Колектив у нас дружний, швидко освоїшся. Знайдемо спільну мову, от побачиш.

— Дякую, — Злата спробувала усміхнутися якомога природніше, хоча пальці в кишені кардигана все ще нервово стискали телефон, ніби він був єдиною опорою в цьому новому світі.

— Слухай, ну ти така яскрава, взагалі не тутешня, так? — Олена трохи примружилася, з неприхованою цікавістю розглядаючи «космічний» кардиган Злати. — Звідки до нас така краса приїхала? З Києва? Чи, може, взагалі з-за кордону?

У повітрі зависла коротка, але відчутна пауза.

Богдан, який складав підручники поруч, теж на секунду сповільнив рухи, явно прислухаючись. Злата відчула, як усередині все стиснулося, а в горлі пересохло. Відповідь здавалася несподівано складною.

Сказати правду — означало підставити батька. Збрехати — заплутатися самій.

— Та… просто переїхали, — ухильно відповіла вона, опускаючи погляд на зошити й намагаючись говорити спокійно. — Сімейні обставини. Поки що не дуже хочеться про це говорити.

Дівчата переглянулися. У їхніх поглядах промайнуло зацікавлення, але без тиску.

Оля Карайченцева хитро примружилася й змовницьки понизила голос:

— Ого… секрети! А це вже цікаво. Думаю, їх розгадуватиме увесь одинадцятий «А».

— Олько, не чіпляйся до людини, — добродушно шикнула на подругу Таня. — Захоче — сама розповість.

Злата непомітно видихнула. Напір дівчат був таким щирим і теплим, що їй на мить стало ніяково за власну замкненість. Їхня увага не здавалася ворожою — радше живою й безпосередньою.

Щоб змінити тему й відвернути розмову від себе, вона кивнула на стіни класу:

— У вас що, грошей на ремонт не вистачило?

Це просте запитання викликало бурхливу реакцію. Дівчата переглянулися — і раптом розсміялися так заразливо, що кілька учнів за сусідніми партами теж обернулися.

— Ну чому не вистачило? Вистачило! — крізь сміх відповіла Таня, намагаючись перевести подих. — Нам цього навчального року нового класного дали — Анатолія Григоровича. Він трудовик, якщо що. От він і сказав, що за ті гроші сам зробить ремонт у класі.

— Ми, звісно, розраховували на щось… — Оля виразно провела руками в повітрі, ніби малюючи уявний проєкт розкішного дизайнерського інтер’єру. — Сучасне, стильне, естетичне.

— Але коли прийшли першого вересня, виявили… — Олена театрально розвела руками.

— То він що, ремонт не зробив? — здивовано перебила Злата.

Дівчата знову зайшлися реготом.

— Та в тому й річ, що зробив! Це його робота.

Брова Злати мимоволі поповзла вгору.

— Але ж це…

— Так-так, ще той треш, — підхопила Олена. — Тут чотирнадцять видів різних шпалер. Деякі, здається, ще з радянських часів десь завалялися. Тож цей клас до зимових канікул має горду назву «клаптикове королівство».

Злата мимоволі усміхнулася, знову оглядаючи стіни. Тепер цей хаос здавався їй уже не таким шокуючим, а радше кумедним — ніби відображенням характеру самого класу.

— Гаразд, про це ще встигнемо поговорити, — Таня глянула на годинник. — Зараз буде література. Збирайся, ходімо.

 Богданчику, допоможеш? — Олена простягнула хлопцеві сумку Злати.

— Тільки якщо поцілуєш! — відгукнувся Богдан, випрямляючись і роблячи серйозне обличчя.

Олена, не вагаючись, приклала пальці до губ і відправила йому ефектний повітряний поцілунок.

— Це обман! — удавано обурився Богдан.

— Свої бажання варто формулювати точніше. Для майбутнього юриста це життєво необхідно, тож тренуйся, — спокійно відрізала Оля.

Вона впевнено підхопила Злату під руку й рішуче заявила:

— Ходімо. Ми тобі школу покажемо.

Злата дозволила повести себе до виходу з класу.

Проблеми нікуди не зникли — вони все ще тиснули важким тягарем десь під серцем, нагадуючи про себе тривожним внутрішнім напруженням. Але в душі, вперше за останні дні, стало трохи світліше. Серед цих галасливих, живих людей вона несподівано відчула слабке, майже непомітне відчуття надії — ніби попереду справді могло початися щось нове.