Мені вісімнадцять

Клац. Знову. Чорно в очах. Чорт забирай, цього не повинно було повторитися. Як вона могла?

Я обрав її саме тому, що з нею було спокійно. Стабільно. Ніякої пелени, жодних подальших вибухів. Моя лагідна Белль. Приборкала своє чудовисько в образі принца. Чи в казці все було навпаки?

Звичайно, її звали не Белль, а Аня. Сіре ім'я, сірі очі. Маленька, напівпрозора жінка. Нарешті я заспокоївся. І нарешті розрядився. Чи жарт –  два роки без стосунків. У тридцять п'ять це не те, щоб було критично, але доволі дискомфортно. Я подумував про одруження. Правда. Мені потрібна була «с» – стабільність: у побуті, в сексі, в роботі. І жодних клацань. Останні кілька років радувала тільки робота. Із консультантів – у директори. Зарплата вища, обов'язків більше. Але не пильно. З технікою я був на «ти» вже років п'ятнадцять. Тут усе було рівно, без сюрпризів. Із середи по неділю в офісі, два дні – вихідні. Іноді риболовля з братом, іноді телевізор, але частіше – пляшка сухого і щось смачне: на моїй маленькій дачі, що дісталася у спадок від тітки. Самотність – найкращий відпочинок. Ідеальні ліки від усього.

Жінки... Ось це точно був сюрприз. Усі, як одна – спонтанні, очманілі, непередбачувані. Одного разу брат притягнув мені книжку «Як зрозуміти жінку?». «Ніяк», – розлютився я, але все ж таки прочитав. На практиці жодна порада не спрацювала. А я перевіряв. «Поставте себе на місце жінки». «Якщо жінка незадоволена, значить, Ви не помітили змін у її зовнішності. Зверніть увагу на новий манікюр, зачіску або туфельки». «Ви точно пам'ятаєте всі важливі дати у ваших стосунках? А день народження її улюбленого актора? А Ви взагалі знаєте, хто її улюблений актор?». Автор – Іван Любимів. Бовдур ти, Іване Любимів. Книжка швидко була віддана мною за непогану ціну іншим любителям покопирсатися в жіночій психології. За отримані гроші я купив собі нову подушку. Спати на голому ліжку за порадою мого лікаря було жорстко і незручно, а спина нила ще більше.

Щойно я вперше заснув на цій подушці, у своїй маленькій студії на околиці міста, мені відразу ж наснилася Ліка. Наша остання зустріч – правдива до деталей. І я згадав те, що начебто давно забув.

Мені вісімнадцять. У мене вперше клацає в голові й темніє в очах. Я хапаю Ліку за горло. Вона ойкає.

- Хто він? – запитую я і за шию піднімаю вище, щоб бачити її очі на рівні своїх. У них – страх. Мені все одно.

- Відпусти, – хрипить Ліка. Її очі підкочуються. – Відпусти, Даня... Це... ніхто... Ніхто... Ніхто...

Вона слабшає в моїх руках і перед очима ясніє. Кліпаю. І бачу дивне. Ми у квартирі Ліки. У кутку стоїть наляканий хлопець з якимись пакетами. Я розтискаю пальці.

- Це... кур'єр... – каже Ліка, мацаючи шию. – Я замовила... нам... їжі...

Я з жахом дивлюся на свої руки, на неї, що сперлася на стіну, на кур'єра, що за кольором став білішим за пакет, у який вчепився обома руками. Я просто зайшов у незамкнені двері й побачив мою Ліку, яка посміхалася хлопцеві. Моя Ліка і чужий хлопець. У цей час пролунало перше клацання. Я виходжу. У цю квартиру я більше ніколи не повернуся.

Я прокидаюся о п'ятій ранку і вже не засну. А буду згадувати далі, поки не прийде час йти на роботу.

Ліка зателефонує мені через два тижні після того випадку і попросить про зустріч. «Нам треба поговорити», – сухо скаже вона. Я погоджуся. Я не піду цього дня в коледж і буду думати. Перед очима миготять різні сценарії. Що вона мені скаже? Що вона мене засуджує? Що ненавидить? А, можливо, вона взагалі хлюпне мені в обличчя кислотою? Вона ображена. Хтозна, що може спасти на думку скривдженій дівчині... Мені не по собі.

Ми сидимо в невеликому кафе-їдальні. Там порожньо, бо студенти на парах, працівники – в офісах. Ліка зминає в руках серветку. А коли починає говорити, не піднімаючи на мене очей, її голос тремтить. Я ніколи її такою не бачив. Моя красива, яскрава дівчинка боїться мене.

- Я не знала, чи варто тобі говорити... – я бачу, що вона насилу стримує сльози. Їй ще сімнадцять, вона зовсім юна. – Після того, що сталося... Але оскільки ти до цього причетний, я скажу...

Я дивлюся на неї мовчки. Мені холодно. Я хочу замовити чаю, але не замовляю. Треба дослухати Ліку. Я не знаю, як сказати про це, і чи послухає вона мене... Але мені дуже шкода! Я не мав права.

- Знаєш, адже я кохала тебе, – Ліка підіймає на мене свої величезні карі очі. Вони сповнені сліз. – Ти точно знаєш. І я думала, що і ти... До того дня... Після того, як ти пішов, мені стало погано...

Ліка замовкає і довго дивиться на свої руки. Серветка подерта на біле шмаття. А коли дівчина знову починає говорити, її голос звучить твердіше і швидше.

- Мене забрала швидка. Тому що по ногах потекла кров. Ну, знаєш, як під час місячних. Тільки сильніше разів у десять, і живіт болів неймовірно. Я злякалася. Я думала, що я помру, Даня. Що я помру сьогодні, у цій смердючій швидкій, а єдина людина, яку я кохаю, щойно хотіла мене задушити.

Мені ставало дедалі холодніше. Я вже не міг на неї дивитися. Мені було моторошно.

- У мене стався викидень, Даня. Лікарі сказали, що, можливо, через сильний стрес. Я довго не говорила тобі, але оскільки це була і твоя дитина теж, я вирішила сказати!

Вона різко замовкла, на півслові. Краще б кислотою плеснула. Краще б плеснула...

Я намагався сказати щось, але не міг підібрати слів. Вибачитися? Безглуздо. Підбадьорити? Ще гірше... Все було не так. Клацання призвело до смерті моєї дитини. Що тут сказати? Значить, більше йому не повторитися ніколи. Я тоді мовчки встав і пішов. А вона залишилася. Зі своїм болем. Юнацьким, гострим. Я не знав, що їй сказати.