Пролог

І охрестив Володимир Русь, і розгнівалися старі боги, і вирішили оголосити князеві війну.

Та не в день хрещення загримів перший грім, не тоді здригнулася земля під Києвом і не тоді люди вперше побачили, як блискавка може спалахнути в безхмарному небі. Боги мовчали. Їхні капища ще стояли на пагорбах, давні механізми продовжували працювати в глибині священних споруд, а жерці, які пам’ятали старі обітниці, чекали на відповідь, котра не приходила. Здавалося, що Перун прийняв волю князя, як приймав колись перемоги й поразки його предків, а старий порядок, який тримався на страхові, крові та забутих домовленостях, нарешті поступився місцем новому.

Саме так думали ті, хто ніколи не чув голосу бога.

На світанку одного з осінніх днів княжа дружина вирушила до останнього великого капища Перуна поблизу Києва. Небо затягнули важкі хмари, над лісами лежав туман, а холодний вітер гнав уздовж дороги пожовкле листя. Попереду рухалися розвідники в темних панцирах, за ними йшли воїни, чиї обладунки поєднували стародавнє ковальське мистецтво з механізмами, призначення яких знали лише княжі майстри. Під металевими пластинами працювали силові вузли, приховані в суглобах мініатюрні двигуни допомагали витримувати вагу зброї, а вздовж хребта кожного панцира тягнулися кабелі, що передавали енергію від живильних осердь до рухомих частин броні.

Усе це створювали люди, які вірили, що зуміли підкорити залізо.

Проте жоден із них не знав, звідки насправді походили перші креслення.

Святобор їхав на чолі загону, хоча давно перестав вважати себе людиною, якій личить вести інших за собою. Йому виповнилося тридцять років, і більшу частину свого життя він провів у походах, де перемоги вимірювалися кількістю вцілілих, а поразки — довжиною рядів, які поверталися без загиблих. Він бачив спалені поселення, розбиті укріплення та князів, які називали власні помилки необхідною жертвою. Тому Святобор не шукав у війні ані слави, ані вищого призначення. Він виконував накази, бо вважав, що саме для цього йому дали зброю, обладунки та місце серед дружинників.

Князь наказав знищити капище, і Святобор мав виконати його волю.

Він не запитував, чи справді старі боги покинули свої землі, не намагався довести, що Перун існує, і не переконував себе, ніби все це лише боротьба між забобонами та новою вірою. Святобор надто довго прожив серед людей, щоб вірити в прості пояснення. Він бачив, як княжі інженери запускали пристрої, яких не могли полагодити, і як жерці викликали явища, котрі не вдавалося відтворити жодним відомим механізмом. Світ був значно складнішим за людські переконання, але це не звільняло його від обов’язку йти вперед.

Коли загін дістався лісової галявини, Святобор наказав зупинитися.

Капище стояло на кам’яному узвишші, оточене стовпами з темного металу. Колись тут росли могутні дуби, проте тепер від них залишилися лише обвуглені пні, а коріння проросло крізь розтріскану кам’яну підлогу. У центрі споруди височіла статуя Перуна, вирізьблена з чорного каменю та вкритого мідними пластинами металу. У правиці бог тримав спис, вістря якого було спрямоване в небо, а під ногами лежали уламки невідомих пристроїв, наполовину сховані в землі.

Святобор одразу помітив, що капище не схоже на звичайне святилище. Стовпи стояли надто рівно, відстані між ними повторювалися з математичною точністю, а на камені біля основи статуї виднілися тонкі лінії, що сходилися в одному місці. Вони нагадували схему живлення, яку він колись бачив у княжій майстерні, хоча жоден людський майстер не зміг би прокласти такі канали всередині цілісного каменю.

— Тут щось є, — промовив він.

Інженер, який супроводжував дружину, зліз зі свого транспортного візка й поправив на плечі важкий кожух із мідними застібками. Його звали Радомир, і князь відрядив його для того, щоб капище не просто зруйнували, а вилучили все, що могло стати в пригоді новій владі.

— Звісно, є, — відповів він, не приховуючи роздратування. — Саме тому ми тут.

Радомир дістав із футляра невеликий пристрій, схожий на металеву долоню з кількома рухомими пальцями. Коли він увімкнув його, між пластинами пробігло тьмяне світло, а на поверхні виникли знаки, яких Святобор не знав. Інженер повільно обійшов статую, спрямовуючи пристрій на стовпи, і щоразу, коли світло торкалося металу, з глибини капища долинав глухий звук, наче десь під землею оберталися величезні шестерні.

— Воно ще працює, — сказав Радомир.

— Що саме?

— Не знаю. Але працює.

Святобор подивився на нього з холодною цікавістю.

— Ти привів нас сюди, щоб знищити споруду, про яку нічого не знаєш?

— Я привів вас сюди, щоб виконати наказ князя. А для решти існують майстри.

Відповідь була знайома, і Святобор не став сперечатися. Він сам не раз говорив те саме, коли після бою хтось запитував, навіщо вони спалили будинок, у якому могли залишатися люди, або чому стратили полонених, котрі вже не становили загрози. Наказ був зручним поясненням, бо дозволяв не дивитися надто довго на наслідки власних учинків.

Радомир підійшов до основи статуї та розгорнув принесену схему. На ній капище було зображене в розрізі, а підземні камери позначені червоними лініями. Княжі майстри вважали, що там зберігається джерело живлення, можливо, достатньо потужне, щоб забезпечити роботу кількох десятків бойових панцирів. Якщо припущення підтвердиться, Володимир отримає не просто знищене язичницьке святилище, а перевагу, яку можна буде використати в майбутніх походах.

— Відведіть людей за зовнішні стовпи, — наказав інженер. — Ми спробуємо від’єднати центральний вузол.

Святобор не зрушив з місця.

— А якщо не вдасться?

— Тоді зруйнуємо його разом із капищем.

— І що станеться?

Радомир підняв очі від схеми.

— Звідки мені знати?