Казочка про рудого друга

В одному прекрасному селі жила маленька дівчинка Лізочка. Вона була схожа на сонячний промінчик, бо завжди посміхалася. Її найулюбленішою грою було бігати з друзями по двору, сміятись і ховатися за старим деревом, яке пам’ятало безліч поколінь дітей.
Але одного дня все змінилося. Пролунав гучний гуркіт, і мама міцно обійняла Лізочку, а потім вони поїхали. Вони поїхали далеко, в чуже місто, де все було не так, як вдома. Нові будинки були високі та чужі, двір без того самого дерева, а замість знайомих облич — нікого. Лізочка все більше сумувала за домівкою, за друзями, за своїм старим деревом. Її усмішка ховалася, як сонце за хмарами, і дівчинка почувалася дуже самотньо.
Одного вечора, сидячи на лавці біля нового будинку, Лізочка помітила, як маленький рудий котик злякано вискочив з-під куща. Він був такий же розгублений і сумний, як і вона. Здавалося, він теж шукав свій дім. Лізочка тихенько підійшла до нього, простягнула руку і сказала: “Привіт, ти теж загубився?”. Котик обережно підійшов до неї, потерся об її долоню і голосно замурчав.
Так і почалася їхня дружба. Лізочка назвала котика Рудиком, бо його шерсть була кольору осіннього листя. Вони почали проводити разом увесь свій час: разом досліджували новий двір, разом бігали наввипередки. Рудик завжди чекав її біля дверей, а Лізочка ділилася з ним своїм печивом.
Коли Лізочка гладила свого нового друга, її сум потроху танув. Вона зрозуміла, що навіть у чужому місті, де все незнайоме, можна знайти тепло і любов. Рудик став для неї не просто котиком. Він став її найдорожчим другом, який розумів її без слів, просто муркочучи на її колінах.
Хоча Лізочка все ще мріяла повернутися додому, вона знала, що тепер її серце вже не самотнє. Вона більше не була дівчинкою, яка ховалася від усіх. Вона була дівчинкою з рудим котиком, який навчив її, що справжня дружба — це найцінніший скарб у світі, і його можна знайти там, де найменше очікуєш.