Вогонь, що не палив, а розповідав

У селі, загубленому серед пагорбів неподалік від Києва, жив хлопчик на ім’я Мирослав. Його ім’я означало «той, що славить мир», але в душі він носив страх — страх темряви, що приходила щовечора, коли сонце ховалося за лісом, а тіні ставали довгими й мовчазними.
Мирослав боявся не просто ночі — він боявся забуття. Йому здавалося, що з кожним заходом сонця світ втрачає частинку себе: старі історії, голоси предків, сліди на землі, які ніхто не бачить.
Одного вечора, коли вітер був особливо тужливим, а зорі ще не з’явилися, хлопчик вирішив розпалити вогонь. Він зібрав сухі гілки, поклав їх у коло каміння, як колись робили його прадіди, і запалив сірник.
Полум’я спалахнуло — але не як звичайний вогонь. Воно не тріщало, не палало, не лякало. Його світло було м’яким, золотим, і в ньому не було жодної загрози. І тоді вогонь заговорив.
Його голос був схожий на шелест старих пергаментів, на спів гусляра, що грає в храмі, на подих вітру, що пройшов крізь століття.
— Мирославе, — сказав вогонь, — я не прийшов палити. Я прийшов пам’ятати.
Хлопчик завмер. А вогонь почав розповідати:

Про походи князя Святослава
— Я був у човнах, коли князь Святослав плив по Дніпру, — говорив вогонь. — Його очі були як мечі, а серце — як камінь. Він не знав страху, але знав честь. Я освітлював його табори, коли він стояв біля Дунаю, і чув, як він казав: «Іду на ви».
— А що це означає? — запитав Мирослав.
— Це означає: я не ховаюся. Я йду відкрито, бо правда — моя зброя.
Про будівництво храмів
— Я був у руках майстрів, коли вони клали перший камінь Софії Київської. Я світив їм уночі, коли вони малювали фрески, що досі дивляться на нас із висоти. Я чув молитви, що лунали в тиші, і бачив, як світло перетворювалося на віру.
— А чому вони будували так високо? — спитав хлопчик.
— Бо хотіли, щоб небо почуло їх. Бо віра — це міст між землею і зірками.
Про перші човни
— Я був у вогнищах, коли теслярі вирізали перші човни з дуба. Вони говорили з деревом, як з другом. Вони знали, що кожен човен — це не просто засіб, а душа, що пливе по воді. Я бачив, як діти вчилися веслувати, як батьки передавали знання, як річка ставала дорогою пам’яті.
— А куди вони пливли? — запитав Мирослав.
— Туди, де ще не було слів, але вже була історія.
Світло пам’яті
І кожного вечора Мирослав розпалював вогонь. І кожного вечора вогонь розповідав: про княгиню Ольгу, що прощала; про Ярослава Мудрого, що писав закони; про жінок, що співали колискові, в яких зберігалася мудрість поколінь.
Селяни почали приходити до хлопчика. Вони сідали навколо вогню, слухали, плакали, згадували. І вогонь не палив — він освітлював.
Так у селі з’явилася традиція: кожен, хто боявся темряви, приходив до Мирослава. І вогонь говорив з ними, як з друзями.
А коли хлопчик виріс, він став хранителем світла. Він навчив інших слухати вогонь — не як стихію, а як голос пам’яті.
Бо справжній вогонь — це не той, що спалює. Це той, що розповідає.