Писар і пташка, що знала літери

У місті Переяславі, де Дніпро ще не втратив своєї первісної тиші, жив писар на ім’я Мирон. Він був знаний у всій окрузі: його рукописи були рівні, як струни гуслів, а літери — мов зерна, що проростають у пам’яті. Люди казали, що Мирон не просто писав — він розмовляв із часом.
Та була в нього одна печаль: син на ім’я Левко, якому він не міг передати своє ремесло. Хлопчик був добрий, уважний, але літери для нього були мов птахи, що не сідають на руку. Він плутав «з» і «с», «и» і «і», а «є» для нього було просто загадкою.
Мирон пробував усе: писав на піску, на корі, на тканині. Але Левко лише зітхав і казав:
— Тату, я не бачу в літерах життя. Вони для мене — мов тіні.
Пташка з золотим пір’ям
Одного ранку, коли туман ще лежав на дахах, а дзвони мовчали, на підвіконня писаревої хати прилетіла пташка. Вона була невеличка, але її пір’я — золоті, мов осіннє сонце. Вона не співала, не боялася, просто дивилася на Левка своїми чорними очима.
А потім — виклала з тонких гілочок літеру «А». Чітку, просту, мов перший подих.
Наступного ранку — літеру «Б». Потім — «В». І так щодня.
Левко не питав, звідки вона. Він просто сідав навпроти, дивився, як вона викладає літеру, і запам’ятовував не форму — а рух, намір, тишу між гілочками.
Пташиний алфавіт
Через місяць Левко вже знав увесь алфавіт. Але він не писав, як інші. Його літери були живими — кожна мала запах, звук, навіть настрій.
•     «Г» — мов гілка, що тріснула під снігом.
•     «Ж» — як шепіт джерела в травні.
•     «Ю» — як обійми, що не потребують слів.
Мирон дивився на сина — і не розумів, але відчував: це не просто письмо. Це — пам’ять Русі, що ожила в гілках, у пір’ї, у дитячих очах.
Старі слова
Одного дня Левко написав слово, якого не було в жодному літописі: «Звітрення». Мирон запитав:
— Що це означає?
— Це коли слово стирається, але його дух лишається в повітрі, — відповів Левко.
І тоді писар зрозумів: його син не просто навчився писати. Він чує слова, які забулись, але не зникли. Слова, що жили в піснях, у шелесті трав, у пташиному леті.
Пам’ять у гілках
Пташка залишалась з ними ще довго. Вона не говорила, але щодня викладала нову літеру — не з алфавіту, а з пам’яті землі. І Левко записував їх — не чорнилом, а звуками, кольорами, тінями.
Так у Переяславі з’явився перший пташиний літопис — не на пергаменті, а в серці хлопчика, що навчився читати світ.