Князь, що слухав вітер

У давньому Києві, коли ще дерева розмовляли з річками, а зорі знали імена людей, жив князь на ім’я Святолад. Він був не такий, як інші володарі. Його не цікавили золото, походи чи гучні бенкети. Він мав одну незвичну звичку — слухати вітер.
Щоранку, перед тим як зійти на княжий трон, Святолад підіймався на пагорб над Дніпром, де стояв кам’яний круг, викладений з білого граніту. Там він стояв мовчки, заплющував очі — і слухав. Вітер над Дніпром був його радником, його вісником, його другом.
Голос вітру
Вітер був не просто повітрям. Він приносив шепіт лісів, плач степів, пісні чужих берегів. Святолад навчився розрізняти його голоси:
•     Коли вітер ніс запах сосни та снігу, це був північний вітер — він говорив про рух варягів.
•     Коли він був теплим і солоним, це був південний вітер — він приносив звістки з Візантії.
•     А коли вітер крутився, змінював напрям і шепотів незрозуміле — це був вітер змін.
Одного дня, коли небо було прозоре, а Дніпро тихий, вітер прошепотів щось нове:
«Готуйся, княже. Прийде гість не з мечем, а з хитрістю. Його зброя — не залізо, а слово. Його намір — не напад, а тінь у серці».
Святолад не злякався. Він знав: ворог, якого не видно, небезпечніший за того, що стоїть перед тобою.
Вежа з дзеркал
Того ж вечора князь зібрав найкращих майстрів Києва. Він наказав збудувати вежу з дзеркал — не для краси, а для правди. Дзеркала були не прості: їх виготовляли з гірського скла, яке відбивало не зовнішність, а намір.
Коли людина входила до вежі, її образ множився — і кожне дзеркало показувало щось інше: страх, бажання, брехню, надію. Святолад сказав:
«Я не хочу бачити обличчя. Я хочу бачити серце».
Вежу поставили на високому узвишші, де вітер міг вільно гуляти. І кожен, хто приходив до князя, мав пройти через дзеркальну кімнату. Тільки той, чий образ не тремтів, міг говорити з князем.
Гість з хитрістю
Через кілька днів до Києва прибув чужинець. Він називав себе купцем, але його очі були надто уважні, а руки — надто чисті. Він говорив про торгівлю, про союзи, про подарунки. Але коли він увійшов до дзеркальної вежі — дзеркала потемніли.
Одне показало золотий трон, друге — згорілий храм, третє — усмішку, що ховалася за отрутою.
Святолад зустрів його мовчки. Він не запитував, не звинувачував. Він просто сказав:
«Ти прийшов не з мечем, але твоя тінь гостріша за лезо. Київ не приймає тих, хто ховає намір у словах».
І вітер, що гуляв навколо вежі, зашепотів голосно, наче схвалював рішення князя.
Пам’ять вітру
З того часу вежа з дзеркал стала місцем правди. Люди приходили туди не лише до князя — а щоб побачити себе. Хтось плакав, хтось сміявся, хтось мовчки йшов геть. А вітер продовжував шепотіти Святоладу — про зміни, про людей, про час.
Коли князь постарів, він сказав:
«Я не залишу золота. Я залишу вежу. Бо той, хто слухає вітер, чує не шум — а пам’ять землі».
І навіть сьогодні, коли над Дніпром гуляє вітер, десь у його шепоті можна почути ім’я — Святолад, князь, що слухав вітер.