Віконце у башті, яке бачить вчора

У центрі давнього міста Семенів, де дерева пам’ятають голоси тих, хто сідав під ними ще в 1765-му, стоїть стара кам’яна башта. Вона не є ані частиною замку, ані оборонною спорудою. Її називають просто — Башта часу.

На висоті третього ярусу є одне особливе віконце. Виглядає як звичайне — витке, вузьке, з потрісканою рамою. Але в нього не можна зазирнути вдень, бо воно нічого не показує. Лише о третій ночі, коли вітер стихає, а місяць стоїть рівно над площею, можна побачити один день з минулого.

Віконце саме обирає, що показати. І не завжди це день слави.
— Якось воно показало момент, коли хлопчик збирав з підлоги розбиту писанку в 1919-му.
— Іншої ночі — тінь закоханих, які востаннє бачили одне одного перед депортацією.
— А одного разу — жінку, що писала листа про поразку, але вклеїла в нього пелюстку від гілки надії.

Про це дізналась школярка Лукаша, яка ночами ходила по місту з блокнотом, де писала “те, що не знає ніхто”. Віконце показало їй день, коли башта ще будувалась — робітники сміялись, складали вірші на камені, і один залишив там послання:

“Ми кладемо не камінь — ми кладемо пам’ять, яка витримає сто війн.”

Лукаша створила Архів Віконця, у якому кожна сторінка — уривок дня, який з’являвся. Її записи стали основою для музейної кімнати, де нічне освітлення відтворює світло тієї третьої години.

А віконце все ще показує. І як говорить легенда, одного разу воно покаже день, який ще не став минулим, але вже шукає того, хто зуміє його прожити з гідністю.