Шепіт від підкови Григора Кочерги

У степовому краю, де вітри мають свою граматику, стоїть музей, що раніше був кузнею. Там, серед вицвілих підручників і бронзових гербів, зберігається одна підкова, затиснута в скляній рамі. Її не можна торкатись — бо вона шепоче. І шепоче тільки вночі, коли місяць зависає над Кропивницьким як спостерігач забутих голосів.

Цю підкову залишив Григор Кочерга — козак, що був більше мандрівником, ніж воїном. Його історії не записані у літописах, але підкова пам’ятає кожен шлях, де його кінь ступав.

Уперше її почула сторожка музею — баба Віра. Вночі, коли вона сиділа поруч з підковою, та прошепотіла:

“Степ у Токмаці. Міст у Ясиноватій. Балада про незраджене серце.”

З того часу кожна ніч відкривала нову главу мандрів Григора, у яких не було боїв, але були поезії, вірність і сміх.

• Одного разу він врятував караван з книгами, що йшов до Острога, і перед кожною з них схилився, як перед гетьманом.
• Іншим — він допоміг дівчині втекти з небажаного шлюбу, просто підкинувши її на сідло коня, і вони їхали, поки не зійшло сонце.
• Найбільше шепіт розповідав про його здатність нічого не брати, крім слова “чесно”.

Учні місцевої школи почали записувати ці шепоти в зошит, який став Щоденником Підкови. А ще — вони виготовили нову підкову, незалізну, а з ниток і дзвонів, що не має голосу, але зберігає настрій тиші Григора.

І якщо ти прийдеш у музей в ніч, коли вітер несе запах вишневих гілок — можеш почути голос, що скаже:
— Не кожен герой має меч. Дехто має шлях, і він не зраджений.