Трембіта з втраченого села

У Карпатах, де мряка часто приховує самі стежки, було одне село — Рунявіця. Його вже немає на мапах, бо зникло після великої лавини в 1925-му. Але одна річ залишилася — трембіта, що належала останньому вартовому села, Івану Хмаруку.

Цю трембіту знайшли пастухи серед уламків старої дзвіниці. Вона була тріщинчаста, мовби стиснута вогнем і снігом, але все ще зберігала своє срібне кільце і карбовану різьбу з буквиці “І”.

Ніхто не міг видати з неї звук. Аж поки не з’явилася дівчинка на ім’я Орися, яка щоночі грала на сопілці, заспокоюючи козенят. Їй трембіта здалася знайомою — і коли вона торкнулася її, інструмент заговорив мелодією, що ніхто до цього не чув.

Це була карта — не географічна, а музична, у якій кожна нота відкривала один спогад Рунявиці:

• Дзвони весілля 1908-го
• Молитву при посадці вишні, що мала рости “на сто літ вперед”
• Шепіт людей, що не змогли втекти від снігового зсуву, але зберегли в серці світло

Орися записала ці мелодії і створила Музичний Щоденник Села, де кожна сторінка була — не слова, а нотний слід. Люди приходили, слухали трембіту, і говорили:

— Це не просто звук. Це пам’ять, яка не шукає жалю, а шукає продовження.

Тоді в сусідньому місті, де стоїть культурний центр, створили Зал Тихих Інструментів, де кожна зникла місцина мала б свого “музичного свідка”.

А сама Орися стала Хранителькою Спокою — бо тільки той, хто несе мир, може змусити трембіту звучати.