Гуцульський барвограй і мелодія Відродження

У високих горах, де карпатські сосни шепочуть легенди ще давніше, ніж люди навчилися писати, у селі з назвою Зелене Блискотіння жила дівчинка на ім’я Марічка. Її батько був майстер трембіти, а мама — ткачиха, яка творила барвограї — особливі тканини, що могли зберігати звук.

Одного разу, трембіта Маріччиного тата зашуміла сама по собі. Вона видала довгий тон, схожий на сум, і тканина, що лежала поруч, затремтіла. У її узорі проявилися кольори не гір, а вогню, руїн та зорі.

Марічка зрозуміла, що барвограй передає мелодію давньої втрати. Її мама пояснила:
— Це пам’ять часів 1707 року, коли наше село згоріло від наїзду загонів, але люди співали, щоб не зламатися.

Марічка стала слухати тканину щодня, і поступово розгадала десятки мелодій — веселу полонезу весілля 1804 року, хорову молитву за дітей, що захворіли у 1910-му, і навіть розбитий акорд із 1944-го, коли гірські схованки рятували життя.

Але найзагадковішим був барвограй з втраченим звуком — у ньому все мовчало. Тоді дівчинка вирішила зіграти на трембіті не за нотами, а серцем. Її звук був простий, щирий, наче голос матері, що кличе дитину в сутінках.

І тканина відповіла — з’явився новий орнамент: птаха з розгорнутими крилами і писанкою в дзьобі. Мама сказала:
— Це знак, що село відроджується кожного разу, коли хтось згадає нас не як постраждалих, а як тих, хто створює пісню з тиші.

Марічка записала всі мелодії у зошит і подарувала барвограй на шкільну виставку, де його назвали Музичною Хроною Пам’яті.

І відтоді кожна весна в Зеленому Блискотінні починалась з трембітного сигналу, який не кликав, а дякував тим, хто пам’ятає через звучання, не через мовчання.