Вишиванка, що змінюється в сні

У маленькому селі серед гір, де зорі сходять низько і торкаються хат, жила дівчинка на ім’я Дарина. На своє дев’яте день народження вона отримала від бабусі подарунок — старовинну вишиванку, яка дісталась із глибини роду, і яку носили лише у найважливіші моменти життя.

Біла льонова тканина, червоні та чорні нитки — усе було звичним. Але вишиванка мала одне диво: щоночі, коли Дарина засинала в ній, її візерунок змінювався.

У першу ніч з’явився орнамент із дубового листя — бабуся сказала, що це знак сили предків, які боронили село від нападу в 1649-му.
У другу — з’явились хвилі та сірі ластівки, як згадка про час, коли жінки та діти рятувались човнами під час повені 1873-го.
У третю — узори схожі на переплетені ключі, що символізували нічне зібрання вчителів, які передавали знання попри заборони.

Вишиванка розповідала історію родини і країни через узори, про ті події, що не були написані у книгах, але жили в тканині, у згадках, у снах.

Дарина почала записувати орнаменти у зошит, а її бабуся щоразу пояснювала:
— Це не просто краса, внучко. Це пам’ять, що говорить вночі.

Одного вечора, коли в село приїхали археологи, вони хотіли побачити старовинний хрест у центрі. Але саме Даринина вишиванка виявилася ключем до втраченої легенди: з’явився візерунок із палаючого сонця і маленького тризуба — відлуння часу, коли село стало прихистком для втікачів у роки смути.

З того часу вишиванку не носили щодня — її берегли як літопис снів, яку передають лише тим, у кого серце готове чути не орнамент, а оповідь.

А коли Дарина виросла — її донька отримала ту саму вишиванку. І знову, вночі, тканина ожила, переплітаючи нові події з давніми, бо пам’ять не старіє, якщо її носять із повагою.