Оповідання від ляльки-мотанки

У хаті на пагорбі, де вітер обережно торкається стріхи, мешкала бабуся Орися. Її пальці пам’ятали кожен вузлик, кожну стрічку, кожну нитку: вона майструвала ляльки-мотанки — не просто обереги, а вузли пам’яті, в яких ховались роки, долі, емоції.

Одна з її ляльок була особлива — зроблена з клаптів сорочки прабабусі, нитки з весільного рушника та намистини, яку знайшли на руїнах старої школи. Бабуся називала її Нагадою. Мотанка не мала обличчя, як і всі інші, але мала... голос. І одного вечора Орися відчула, як лялька шепоче.

Не словами, а нитками.

Перший вузлик — це спогад про 1917 рік: дівчина з села пише листа брату, що на фронті. Другий — весна 1932-го, коли мати кладе останню жменю зерна до глечика з надією, що хтось її знайде. Третій — 1944-й, коли хлопчик співає у погребі, щоб сестра не боялась вибухів.

Мотанка зберігала неподані молитви, ті що шилися руками, але не були промовлені вголос. І тепер — вона розповідала через дотик.

Внук бабусі, Сашко, вирішив перев’язати мотанку новими стрічками. Та щойно він доторкнувся до вузла — побачив образ: його прапрадід читає книжку у схроні, освітлюючи сторінки каганцем. Мотанка передала рядок з тієї книги, якби знала, що він його шукає.

Сашко зробив альбом: з фотографіями ляльки, її вузлами, і записами історій, які вона відкривала. Цей альбом став родовою книгою, що щороку доповнюється новими спогадами — через нові вузлики, які додає родина.

Кажуть, мотанки не говорять. Але якщо ти доторкнешся до тієї, що зроблена з пам’яті, а не тканини, вона може розповісти те, чого ніхто більше не пам’ятає.

Бо кожен вузлик — це рік,
А кожна нитка — дотик до історії,
Яка ще хоче бути розказаною.