Дзеркало з Бучацького палацу

У давньому місті Бучач, де кожен пагорб носить відлуння епох, стоїть старовинний палац — напівзруйнований, але живий у своїх стінах. У його бібліотеці, серед запилених книг і потертого оксамиту, зберігається одне дзеркало. Його рама викладена карбованими зображеннями левів, книжок і зірок, але найголовніше — воно не відображає того, хто перед ним стоїть.

Дзеркало показує інше — мить в історії, коли хтось намагався змінити майбутнє, але залишився непоміченим.

Коли до палацу приїхав школяр на ім’я Маркіян, він зацікавився цією легендою. Наступного ранку, стоячи перед дзеркалом, він побачив не себе, а молоду жінку в чорному, яка під час грози 1848 року клала книжки у кошик і ховала їх у підвалі. Потім — хлопця, що малював карту, на якій був хід битви, яка ніколи не відбулася.

Дзеркало показувало тих, хто прагнув зберегти істину, коли її намагались стерти.

Маркіян почав приходити щодня. І кожного разу — нова сцена:

• Учений, який намагався записати усну легенду, поки її не заборонили
• Монах, який переніс переписані книги у монастир після пожежі
• Підліток, що створив абетку для глухонімих, яку загубили в архівах

Дзеркало не змінювалося — змінювався Маркіян. Він почав вести записи, досліджувати, говорити з мешканцями міста. І врешті-решт зрозумів: дзеркало показує тих, хто не став героєм хронік, але був героєм дії.

Його дослідження стали книгою. І коли він повернувся до палацу востаннє, дзеркало нарешті показало його самого, як він записує фразу:

«Історію творять не ті, кого згадують, а ті, хто не дозволив їй зникнути».

Кажуть, дзеркало досі там. І щойно перед ним з’являється хтось із запитом — не слави, а пам’яті — воно оживає. І показує те, що міг забути навіть час.