Казка про бунтаря з Закарпаття

У горах Закарпаття, серед туману, сосен і забутих стежок, колись жив юнак на ім’я Микола, якого місцеві називали просто — Бунтар. Не тому, що він був гнівний, а тому що не мовчав. Його зброя була незвичайна — кобза, вирізьблена з грушевого дерева, що ввібрала в себе всі голоси долини.

Коли влада заборонила співати народні пісні, Микола кожної ночі виходив на вершину гори і грав. І грав так, що звук його кобзи долинав до міст, де вже не пам’ятали свого імені. Пісня була не просто звуком — вона повертала голоси тим, кого змусили мовчати.

Таємниця була в тому, що кожна струна кобзи містила історію.

• Перша — про дитину, яка заховала книгу в млині, щоб її не спалили.
• Друга — про матір, яка навчила свого сина співати, хоча боялась покарання.
• Третя — про пастуха, що розказав легенду через мелодію замість слів.

Ці пісні не можна було записати. Вони жили лише в грі Миколи — і лише тоді, коли серце слухача було відкрите.

Одного дня його кобзу спробували відібрати. Але коли її торкнулися — вона зіграла сама, показавши граючому всі сцени, які він хотів приховати: несправедливість, зраду, тишу під виглядом миру. Тоді кожен, хто почув, став трішки бунтарем. Не воїном — а охоронцем пам’яті.

Микола зник. Не стало його в селах. Але щороку, на Івана Купала, з однієї вершини чується звук кобзи — тонкий, сумний і сильний. Люди кладуть на той камінь квіти, бо знають: пам’ять не забута, поки пісня звучить.

А у школах Закарпаття, в одній з кімнат, на стіні висить кобза. Здається мовчазною. Але коли хтось говорить правду — вона легко тремтить, мов дякує. Бо справжній бунт — це не проти когось, а за тих, кого не чують.