Золоте насіння з Поділля

У глибинах Поділля, де чорнозем дихає спогадами, а вітер розповідає наївні легенди, жили колись чумаки, що возили сіль із Криму й пісню — з власного серця. Один із них, на ім’я Дем’ян, був не просто возієм — він любив землю. І перед кожною дорогою кидав у неї зернину з мішка, не заради врожаю, а — на щастя.

Одного дня перед далекою дорогою він випадково впустив зернину, що світилася золотим пилом. Не від сонця — від пам’яті. Дем’ян залишив її у землі, і більше не повертався: дорога забрала його в безвість.

Зернина проросла — лише за покоління. Її паросток не був схожим на пшеницю, кукурудзу чи льон. Це була рослина спогадів. Коли її торкалася людина, вона згадувала момент, коли щиро любила свою землю: дитинство в городі, першу посаджену квітку, запах яблука зі старої гілки.

Золоте насіння стало таємницею села, його охороняли, але й плекали. З нього виростало одне стебло на рік. І той, хто його торкався, міг побачити уривок часу — не з книжки, а з живої пам’яті: фрагмент балачки на базарі 1890-го, спів на весіллі 1747-го, або навіть мить, коли бабуся перетворила звичайну кашу на обід із душевною молитвою.

Історики казали, що це міф. Але селяни знали: насіння росте не від води, а від шанування.

Одного разу його знайшла дівчинка Лада, що не знала, чому люди називають землю «матінкою». Вона торкнулась стебла — і побачила, як її прапрабабуся садить ріпу під спів журавлів. У Лади з’явились сльози — не від суму, а від впізнавання.

Відтоді золоте насіння проростає щороку лише тоді, коли хтось забуває — і хтось згадує. Бо пам’ять — це найглибше коріння. А земля Поділля — не просто чорнозем. Вона — носій тих дотиків, які дають світу форму серця.