Пісня на березі Дніпра

У невеличкому селі біля берега Дніпра жила дівчинка на ім’я Соломія. Вона мала сопілку, яку подарував їй прадід — мовчазний рибалка, що знав усі вигини річки і, казали, умів розмовляти з водою.

Сопілка була зроблена зі старого клена, вирощеного на місці, де колись стояла козацька застава. Її звук був незвичайний — не просто музичний, а пам’ятний. Кожна нота народжувала образи, а кожен мотив... відкривав історію.

Одного вечора, коли туман стелився по річці мов ковдра, Соломія сіла на березі і заграла. Вітер затих. І тоді з води почали з’являтись картини:

• човни запорожців, що проходили в поході,
• дівчина з Розкопаної Слобідки, що ховала пісню у вінку,
• хлопчина з 1919 року, що залишив записку під каменем і втік, аби передати звістку

Соломія грала щодня, і Дніпро відповідав — показував сцени, які не були записані ні в підручниках, ні в летописах. Діти з села почали приходити на її концерти, а старі плакали: бо впізнавали давно забуте, щось своє, щось тепле.

Одного дня річка заспівала у відповідь. Не словами — течією. І сопілка заграла сама. Пісня, яку Соломія почула, мала дивний приспів: він змінювався залежно від того, хто слухав. Для когось — спогад. Для когось — втіха. Для когось — відповідь на давно поставлене питання.

Відтоді пісня на березі Дніпра стала таємним кодом історії, яку передавали від вуха до серця, без письма. А сопілка — ключем, що не розкривав таємниці, а дозволяв її вчути.

Соломія виросла, стала берегинею пам’яті, і щоразу, коли хтось загублений приходив до води — вона грала. А річка відповідала. Бо у воді, кажуть, живе все, що ми не змогли сказати вголос. І що може бути сказано — піснею.