У Кам’янці-Подільському, де фортеця спить над річкою мов гігантська черепаха часу, одного дня спалахнула пожежа у старому архіві. Гасили її всім містом: водою, молитвами, навіть співом. Але майже всі книги згоріли — сторінки перетворились на попіл, літери втекли у дим.
Майже всі. Крім однієї.
Серед згарища лежала невеличка книжка в темно-синій оправі, на якій не було назви. Її сторінки були не обпалені, а мов загартовані — теплі, але живі. І в центрі кожної — одне ім’я. Не видатне, не царське, не героїчне. Звичайне. Історія до кожного імені — кілька рядків, як дихання:
— Людмила, що врятувала коня з пожежі у 1848-му
— Ісаак, який навчив трьох дітей рахувати без школи у 1902-му
— Ярема, що написав вірш на стіні фортеці під час облоги
Ніхто не знав, звідки взялась ця книжка. Бібліотекарка Марта казала, що бачила її вперше. І найголовніше — книжку не можна було повністю прочитати. Бо щойно хтось гортав останню сторінку, з’являлася нова.
Так вона і стала називатись — "Книга, що не згоріла".
У місті її передавали як талісман. Щовечора, коли хтось читав історію, вона дописувалась сама. Ім’я читача входило в наступний розділ: з невеличкою сценою — як він допоміг сусідці з колоссям, як захистив кота від холоду, як обійняв батька після тривалої сварки.
Тоді всі зрозуміли: книга не палала, бо була створена з пам’яті, яку не знищити вогнем. Пам’яті простих, невидимих героїв, яких не згадують у хроніках, але які є душею міста.
І коли хтось запитує:
— Чому Кам’янець живе навіть після втрат?
Хтось відповідає:
— Бо має книгу, яка пам’ятає кожен вчинок, навіть якщо він – лише добрий погляд.