На пагорбі над старим Переяславом, де небо завжди трішки ближче, стояв вітряк, збудований ще за часів гетьманщини. Але цей вітряк був не звичайний — він крутився не за вітром, а за пам’яттю, що жила в землі.
Його лопаті рухалися лише тоді, коли хтось поруч згадував історію, що змінила серце: перше кохання козака, прощання зі Січчю, обітницю на полі битви, тремтіння від слова "воля".
У місті знали: якщо вітряк затих — значить, Переяслав мовчить. Якщо обертається — значить, душа краю знову говорить.
Одного дня у Переяслав приїхав хлопчик Назар з родиною. Його прадід колись був писарем у козацькій раді, але про нього не залишилось записів — тільки старий перстень і згадка у сімейному переказі. Назар захотів побачити вітряк, про який розповідав дід.
Він підійшов до нього, торкнувся дерев’яного тіла, і тоді почався оберт пам’яті. Вітряк загудів — спершу стиха, а потім глибоко. З його нутра виринали звуки: шелест пергаменту, шепіт голосів, дзвін речень, що змінюють світ.
Назар побачив видіння:
— як його прадід вписував слова в літопис,
— як підписував угоду про спільну оборону,
— як залишив вірш на звороті документа — ніхто не читав, окрім вітру.
Хлопчик запам’ятав цей вірш. Він передав його місцевому музею. І в ту мить вітряк зробив повний оберт, який не бачили навіть найстарші мешканці.
З того часу вітряк став місцем, куди приходять не просто дивитись, а згадувати. Кожен, хто каже вголос своє родове слово, чує відповідь: скрип дерева, який підтверджує — пам’ять живе.
А Переяславський вітряк і досі стоїть. І коли хтось гадає, що історія втрачена, він каже:
— "Ні. Вона просто чекає на вітер свідомості, щоб знову обернутись."