Сон княжни з Чигирина

У колишньому козацькому місті Чигирині, серед туманів і мовчазних мурів, колись стояла башта, в якій жила юна княжна Олена, остання з роду, що колись тримав ключі від Січі й домовлявся з гетьманами. Вона була тиха, але сповнена дивного дару: вона снила історію, а її сни ставали реальністю.

Щовечора, засинаючи під розсипом зірок, Олена бачила те, що було — і те, чого ще ніколи не було:

• старовинні битви, які могли закінчитись інакше
• зустрічі закоханих, що не відбулись
• пісні, які були забуті до того, як їх заспівали

Та її сни були залежні від тих, хто наближався до її серця.

Коли до Чигирина приїжджав мандрівник, що шукав свою родину, Олена снила про козацький табір, в якому збереглися старі листи. Якщо наближалася дівчина, яка боялась втратити свою мову, княжна бачила школу з 17 століття, де вишивка була способом говорити.

Одного разу у Чигирин прибув юний летописець — Артем, що хотів знайти загублений фрагмент історії, викреслений із книг. Він просив дозволу зустрітись з княжною. Олена вночі побачила сон, де на стінах її башти з’явилися слова, які змінювалися залежно від того, хто їх читав.

Артем прочитав одну з фраз — і дізнався про битву, яка була змінена жіночим словом, а не мечем. Він записав її, і тоді Чигиринська вежа відгукнулась співом.

Після тієї ночі сни княжни стали загальними — їх бачили всі, хто наближався до башти із відкритим серцем. Люди стали приїжджати, не за знанням — а за шепотом. І кожен знаходив щось своє:

— одні — образ давно втраченого предка
— інші — нову мелодію для родового вірша
— дехто — майбутнє, яке ще не почалося, але вже має форму

А сама Олена знала: її дар — не змінити минуле, а показати, що історія живе в тиші між рядками, і щоб її почути — треба не читати, а снитись.

Кажуть, башта досі стоїть. І щороку, в ніч літнього рівнодення, на її стіні з’являються рядки, які ніхто не писав, але кожен розпізнає — як слово, що вже було в серці.