Глечик скіфської вогняниці

На південному степу, де вітер знає всі імена забутих курганів, жив хлопчик на ім’я Зореслав. Його бабуся охороняла невеликий музей просто неба, з уламками давніх культур. Там був і дивний глечик — обвуглений, тріснутий, але зберіганий у скляному коробі. Говорили, що він зник із археологічної експедиції, а потім сам повернувся.

Глечик називали посудиною вогняниці, жриці зі скіфського племені, яка керувала ритуалами сонця. Його орнамент — спіралевидний, наче танець полум’я, — нагадував сліди руху зірок.

Одного разу Зореслав, прибираючи виставку, випадково торкнувся глечика. Його пальці запекли, але не від спеки — від спогаду, що раптово прокинувся у ньому. Перед очима постала сцена: поле, запалене кільцем вогню, а в його центрі — постать у золотій масці, що звертається не до людей, а до неба.

Хлопчик зрозумів — глечик носить душу жриці. Її голос не згас, а заховався у глині, чекаючи на того, хто зможе її почути. Тієї ж ночі вітер приніс незвичайні сни: про табори в степах, про священні обряди вогню, про зниклий язик, який не вимовляли, а співали тілом.

Щоразу, коли Зореслав доторкався до глечика, він бачив нову сторінку: похід, весілля, нараду воїнів. Він почав записувати ці видіння, і вони сформували літопис скіфських пісень, який не був відомий жодному історикові.

Зрештою, глечик засвітився зсередини, і в його полум’ї з’явилася постать жриці.

— Я берегла нашу пам’ять. Ти — її носій. Вогонь переходить до тебе.

Відтоді Зореслав став оповідачем степу, і його розповіді про вогняну жрицю не лишали байдужими ні дорослих, ні дітей. А глечик був знову захований — не через страх, а щоб дочекатися наступного слухача, який готовий говорити з пам’яттю через вогонь.