Тінь Софіївської дзвіниці

У самому серці старого Києва, де вулички ще зберігають запах меду і церковного ладану, стоїть Софіївська дзвіниця — велична, мов тиша після молитви. Та не всі знають: щовечора, коли сонце сідає, її тінь повільно сповзає на бруківку і... оживає.

Ця тінь не просто падає — вона шукає. Шукає тих, хто здатен слухати історію без слів. Вона проникає в сни дітей, що живуть неподалік, і показує їм сцени з далеких часів:

• Князя Ярослава, який будував Софію як вогнище мудрості
• Майстрів, що клали цеглу і співали в ритмі серця Києва
• Чернеців, які переписували книги на свічковому світлі, щоб пам’ять не вмерла

Одного вечора Марко, хлопчик із вулиці Золотоворітської, побачив тінь у своєму вікні. Вона не лякала — вона кликала. І коли він пішов за нею, опинився на площі, яка дихала зовсім іншими віками.

Він бачив, як місто переживало облоги, як дзвіниця мовчала, коли гасли надії, і як знову звучала, коли люди знаходили любов у словах і глинобитних стінах.

Марко дізнався: тінь Софії — це пам’ять міста, що має форму, але не голос. Її можна почути тільки тоді, коли серце готове згадати, навіть якщо нічого не знало.

Коли він повернувся додому, то почав писати... Казки, у яких не було вигаданого — лише те, що розповідала тінь. Згодом його історії почали читати дорослі. І навіть дзвіниця, кажуть, задзвонила незвично: мов би дякувала за те, що її пам’ять жива.

Так народився новий жанр у Києві — тихі історії Софії, які ніколи не друкуються, але передаються між серцями. А тінь щоночі йде по місту, шукає тих, хто готовий згадати, і кладе на їхні сни — одну сторінку з минулого.