Пряник з печаткою князя

У містечку на Поділлі, серед старовинних кам’яниць і базарів, жила бабуся Марта, пекарка, що славилася на всі сторони медовими пряниками. Вона знала рецепти, які передавались із покоління в покоління, але одного дня вирішила спробувати щось нове — тісто з меду, кориці та… дивного камінчика, який знайшла у скрині дідуся.

Камінчик був круглий, з візерунком, схожим на печатку князя Володимира. Вона не знала, що це — магічний символ, який колись ставився не на документи, а на серця вірних радників.

Марта вклала печатку до тіста — просто заради краси. І коли пряник спікся, він засвітився м’яким жовтогарячим світлом, мов лампада на Різдво.

Ніч наступила, а пряник — ожив.

Він почав розповідати історії:
— Як князь Володимир будував храми і дороги;
— Як у Києві співали на княжому подвір’ї діти, що вчилися грамоти;
— Як один з його радників врятував місто від змови, залишивши лише запах кориці у тронному залі.

Пряник не говорив словами — він випромінював образи, і бабуся бачила їх крізь сни.

Наступного ранку вона винесла пряник на базар. Люди, скуштувавши його, раптом починали згадувати своїх предків, бачити сни про давній Київ, співати пісні, які давно загубилися у буденності.

Хтось назвав це дивом. Хтось — фольклорною алхімією.

Але всі погодились: у кожному прянику — краплина історії, яку печатка зберегла, і яку кожна людина має право згадати, навіть якщо про неї ніколи не писали у книжках.

Бабуся продовжувала пекти. Пряники ставали не просто ласощами — а кодовими ключами до пам’яті, яку час не встиг знищити.

І десь у Києві, кажуть, досі живе маленька майстерня, в якій, скуштувавши правильний пряник, можна побачити історію країни — своїми очима.