Скрипка з Лук’янівки

На околиці старого Києва, в районі Лук’янівки, де дерева ростуть мов сторожі часу, жив хлопчик на ім’я Остап. Його родина переїхала в напівзруйнований будинок, який колись належав старому музиканту. У підвалі, серед уламків меблів і старих газет, Остап натрапив на скрипку, загорнуту у полотнину з вишивкою. Вона була тріснута, але мала справжній душу дерева, що тримала пам’ять.

Тієї ж ночі хлопчик зважився взяти її до рук. Зіграна перша нота не просто задзвеніла — вона оживила простір навколо. Стіни будинку затремтіли, мовби згадали, що колись у них звучала музика.

Остап грав щовечора. Але з кожною мелодією змінювалось щось більше — на вулиці почали з’являтися образи минулого. Вікна показували сцени з часу Київської Русі: майстри вишивали хоругви, діти грали в дерев’яні кості, князь збирав раду. Одного разу скрипка провела його в сон, де він опинився серед повстанців ХХ століття, які йшли захищати рідне місто під спів тієї ж музики.

Скрипка виявилася порталом пам’яті. У ній жили фрагменти, забуті хроніками: спів бабусі в 1946-му, марш студентів у 1918-му, тиха молитва козака на площі, що вже не існує.

Коли на Лук’янівку впав перший сніг, хлопчик зіграв мелодію, яку сам придумав. І тоді скрипка випустила світло, яке охопило район, зробивши кожен старий будинок частиною музики. Люди вийшли на вулиці, не розуміючи чому — просто щоб слухати.

А вранці, на порозі будинку Остапа, лежала записка:

«Скрипка пам’ятає, бо ти навчив її згадувати.
Історія — це музика тих, хто вміє слухати.»

Відтоді Остап став співцем Лук’янівки, і щороку, на перший сніг, його гра перетворює вулиці на живий літопис.