"Казка про Бдулхадіна і золотого лебедя" — коментар Зайни ат-Насір

Пам'ятаю, як цю казку читала мені сусідка по кімнаті Абзахірна, коли я не могла заснути, а вона сама дізналась про неї від своєї мами. Мабуть, тоді я вперше усвідомила, що втратила (а саме обох батьків), і що нічого не можу змінити в цій ситуації й ніяка магія мені не допоможе. Я довго плакала і тільки навчання відвертало мою увагу. Може, саме тому і змогла добре навчатись, тому що тікала від реального сьогодення, так само як Бдулхадін втік від жахливого майбутнього до неперевершеного. 
 Цікаво, що ми з ним навіть трішки схожі, бо обидва не схотіли терпіти те сьогодення, яке нам не подобалось. Мені здається, що якби я прочитала її ще до того, як потрапила до школи джадугарів, я б ще й при житті батька спробувала стати чарівником. Можливо, вигадала б ліки проти хвороби б разом з вчителями та учнями, якою хворів мій батько. 
Не дивлячись на те, що багато людей вважають, що в кожній казці є мораль — або повинна бути — я вважаю, що це не так. Проте дійсно, саме "Казка про Бдулхадіна і Золотого лебедя" навчає, що навіть якщо в тебе є зона комфорту, від неї треба тікати, щоб мати більш комфортне для улюбленої справи майбутнє. Натомість його батько має кращу майстерню завдяки цим трьом покупцям, але замовлень в нього так само мало, як і було, в той самий час, коли син займається улюбленою справою також, тільки маючи більше покупців і краще життя. Єдине, що в нашому житті не в кожного є особи, які можуть поділитись цінною порадою, як Золотий лебідь у Бдулхадіна. В мене, наприклад, теж того не було. Мені просто пощастило з тим, що я маю магічні здібності й що вирішила піти саме на джадугара. Тому всім потрібно саме вдача, бо не завжди вислів "Вовк не стане вожаком, спавши в печері" працює в житті. Є люди, які як би не намагались, не можуть змінити нічого, будемо чесними з собою. Однак це не означає, що не варто робити взагалі бодай щось. Найгірше, що може з вами статись — у вас нічого не вийде. Але як дізнатись, якщо не спробувати, пощастить чи ні?