Казка «Книга, що Живе Всередині Нас»

Продовження казки «Таємниця Зачарованої Книги»

Після повернення зачарованих героїв у книгу діти вирішили знову зібратися у старій бібліотеці. Та вже на підході до знайомих дверей щось було інакше: вікна мерехтіли слабким світлом, хоча всередині ще не було увімкнено жодної лампи. Коли вони увійшли, навколо панувала тиша — але не пуста, а... уважна. Ніби сама будівля прислухалася до них.

На старому дубовому столі лежала книга, яка раніше спричинила стільки пригод. Але тепер вона світилася м’яким блакитним сяйвом. Над нею, немов жива зірочка, кружляла Іскринка — світлий дух книги, що говорив голосом одночасно лагідним і проникливим:

— Ви відкрили знання. Але тепер час відкрити себе. Кожному з вас належить пройти свій шлях усередину. Бо справжнє розуміння починається не з читання, а з того, хто читає.

— Тобто, ми... маємо заглянути в себе? — запитала Аня, нервово затиснувши ручку рюкзака.

— Так, — м’яко підтвердила Іскринка. — І книга покаже вам шлях. Тільки відкрийте її — але по черзі.

Марко перший підійшов. Руки трохи тремтіли. Він торкнувся обкладинки, і сторінки самі розгорнулися. Раптом навколо нього зникла бібліотека — він стояв на високому пагорбі, а навколо — безкраї поля, порослі тернами. Десь у віддаленні — його батько, що сердито махав руками.

— Ти знову не слухаєш! Ти мрієш, а треба діяти!

Марко відчув знайомий клубок у горлі.

— Але я хочу бути художником… Я не хочу бути тим, ким хоче він…

Поруч з’явилася Іскринка у вигляді маленького пензлика, що шепотів:

— Гнів твого батька — це страх. Його страх. А твої мрії — твоє світло. Не ховай його.

Марко тихо сказав:

— Я маю право мріяти. Я не відмовлюсь.

У ту ж мить терни перед ним розступилися — і з’явилась стежка, що вела до великого мольберта посеред поля. Він зробив крок вперед — і повернувся до бібліотеки з усмішкою.

— Моя книга показала мені, ким я хочу бути, — тихо мовив він. — І я вже не боюся.

Наступною підійшла Софія. Вона розгорнула книгу — і потрапила в безмежний зал дзеркал. У кожному — вона сама: розгублена, невпевнена, постійно перепрошуюча.

— Може, я просто нічого не варта? — прошепотіла вона.

Один із віддзеркалених образів відповів:

— Ти завжди соромишся говорити вголос. Думаєш, краще змовчати. Але всередині тебе — сила.

Іскринка торкнулася її долоні, і одне дзеркало почало світитися: у ньому Софія стояла сміливо, з відкритими плечима і ясними очима.

— Я не тінь, — сказала вона. — Я справжня. І заслуговую бути почутою.

Софія вийшла з простору дзеркал, і коли повернулася, сльози стояли в її очах — але тепер то були сльози сили.

— Я хочу більше говорити. І більше вірити в себе.

Ігор увійшов у книгу третім. Його перенесло в нескінченну кімнату, заставлену... трофеями.

— Ого! Це ж мої грамоти, мої перемоги!

Але потім він почув голос:

— Ти ховаєшся за досягненнями. Бо боїшся, що тебе полюблять просто так, без медалей.

Він завмер. Його очі округлилися.

— Я… я ніколи не думав про це.

Іскринка з’явилась поруч, у вигляді медалі з написом «Просто бути собою».

— Твоя цінність — не в кубках. А в серці, що сміється, коли ти щирий.

Ігор зняв з шиї одну зі своїх медалей і залишив її там, у просторі книги. Він повернувся трохи легшим — і набагато щасливішим.

Останньою була Аня. Її книга відкрила величезну мапу, на якій усі шляхи були переплутані.

— Я завжди вагаюся. Не знаю, що вибрати. Боюсь зробити помилку…

Тоді один із шляхів почав світитися, і з мапи виринуло маленьке деревце, що тремтіло від вітру, але росло.

— Вибір — це не фініш. Це початок. І навіть помилковий вибір веде до росту, — промовила Іскринка.

Аня торкнулася деревця.

— Я маю право помилятися. І право пробувати знову.

Коли всі четверо повернулися, книга м’яко закрилася. Але Іскринка ще раз з'явилася над нею й прошепотіла:

— Тепер ця книга — всередині вас. Не забувайте читати її щодня.

Мораль:
Справжнє знання — не тільки в тому, що ми читаємо, а в тому, як ми розуміємо себе. Книга може розповісти багато, але найважливіший текст — у твоєму серці. І лише той, хто має сміливість читати себе, зможе написати власну історію.