Про прирученого вовка

Якось у вовченяти загинула мати. Лишилося воно саме в лісі. Було б пропало, та підібрав його Лісник. Поселив у своїй хатці біля лісу.

Назвав його Лісник Дружком. Годував, грався з ним, разом ходили на прогулянки до лісу.

Ріс Дружок. І був він як собака для Лісника.

Та якось Лісникові подарували породистого пса. І він вирішив вигнати вовка — мовляв, вовкові місце в лісі. Викинув Дружка на вулицю.

Не один вечір просидів Дружок під вікнами хатини господаря. Але бачить, що нічого не вдіє, що потрібно якось виживати.

Вирушив він на пошуки їжі. Але нічого не міг знайти у лісі. Полювати не вмів. І голодував. Тож, подався Дружок до міста. То в кафе на столі курку поцупить, то котлети в їдальні. Почав вовчик красти. Спершу потроху крав, а потім став сміливішим — і вже крав не боячись.

Почало місто бідувати. Тільки й розмов було, що про лютого вовка, який краде в усіх їжу. Почався в місті голод: бо всю привезену їжу вовк відбирав у людей. І був він настільки спритним, що ніхто не міг йому зашкодити.

А слід сказати, що і Лісник почав голодувати, бо харчі йому з міста приносили.

Вирішив він піти до міста — подивитися, що там відбувається.

Приходить, а в місті тільки й говорять про вовка-злодія.

Вирішив Лісник сісти з людьми в засідці і подивитися на того вовка, що змушує голодувати все місто.

Коли ж побачив Лісник вовка, то впізнав у ньому свого Дружка. Гірко стало Лісникові. Зрозумів він, яку страшну помилку вчинив.

І вирішив він спокутувати свою вину. Вийшов без зброї до вовка. І стали вони один напроти одного — людина та звір.

Боявся Лісник, що вовк його роздере. Але Дружок сів і лагідно заскавчав.

Тоді Лісник підійшов і обійняв його.

— Пробач мені, мій друже… Який я був засліплений. Я приручив тебе, навчив жити з людьми, а потім викинув тебе непристосованого у ліс голодувати…

Забрав Лісник Дружка до себе додому, а місто з полегкістю зітхнуло і зажило колишнім життям.