Згубні лестощі

Одного разу в лісі, лисиця рискала одна,
Шукала де чим поживиться
Чи може вирвати собі десь шмат.
Забігла та в село із голодухи,
Та жертву стала там шукать.
Шукала все шукала, та так нічого й не знайшла.
То пес страшний в подвір’ї ходить,
То люди там собі сидять,
То там паркан такий високий,
Що й навіть лапой не дістать.
Та ось в одному дворі гарном,
Павич біля забору танцював,
Хвоста свого розправив гарно,
Та перед птаством вправно вихвалявсь.
Лисиця ближче підкотилась,
Та стала в засідці чекать.
Нарешті птах самий зостався,
Та хвіст пернатий він сховав
«Чекай голубчику, не треба
не треба опускать красу
Дай ще хоч трошки подивиться,
бо я краси той мабуть не знайду»
Павич від гордощів роздувся,
Хвоста розправив у всі біч,
Та до лисиці повернувсь:
«Та ви мабуть цінителька краси,
ще й бачите її де треба»
Сказав павич та пір’ячко підняв,
Щоб краще колір показать.
« Та як могла я не впізнать
таку красу здалека,
те пір’ячко яскраве,
таке блискуче як кришталь
та так блищить, що очі сліпнуть
від тої вашої краси,
мабуть із вашою красою
наважиться не кожний воювать»
«Я дякую вам пані за ваші ось такі слова
а то ці селюки у пір’ї,
не можуть бачить біля себе скарб»
Лисиця лапки безневинно просуває,
Та лагідно на павича глядить:
«Любчику, прошу вас
дозвольте подивитись,
ті кольори яскраві
що на хвості у вас живуть»
«Так же погляньте ближче та прозрійте
що красивіших тут нема»
І тільки хвіст до лап попався
Лисиця швидко потягла,
Що той павич не мав і шансу
Від лап тих вибратись ніяк.
Мораль тут мабуть є така:
Як лестощі почуєш, то гляди
бо як хвоста візьмуть,
підеш за ним і ти.